Наша пошта

Михайло ЧЕРНЕНКО.

м. Кременчук

Полтавської області.

БАГАТО років передплачую «Сільські вісті». У номері 57-му за цей рік мою увагу привернула замітка Бориса Михайленка з Полтавщини. Я згадав Бориса і на його прохання хочу написати, але не як однополчанину, а як однокашнику по навчанню.

...1955-го вісімсот допризовників Полтавщини були направлені в школу авіамеханіків із озброєння літаків МіГ-17 у місто Опочка Псковської області. Начальником школи був полтавець Діденко. Молодих армійців навчали досвідчені офіцери, а старшина першої роти Махмудов стежив за дисципліною. Після школи ми дістали призначення в різні куточки колишнього Союзу для подальшої служби. Я опинивсь у Московському окрузі ППО в 153-му винищувальному полку міста Моршанськ Тамбовської області. І там мені випало зустрітися з тричі Героєм Радянського Союзу Олександром Покришкіним. Було це так. Під час тренувальних польотів на МіГ-17 один із досвідчених і відважних пілотів, у літаку якого закінчилося пальне, здійснив вимушену посадку в чистому полі, не випустивши шасі. Цей інцидент стався за кілька годин до прибуття Покришкіна на наш аеродром. Я саме того дня був черговим по штабу і зустрічав Олександра Івановича з рапортом. Він міцно потис мою руку і запитав: «Як служба, товаришу Черненко?». Після розбору польотів, як розповідали присутні, Покришкін сказав: «За те, що пілот не розрахував час польоту і порушив інструкцію, його необхідно суворо покарати. Але, враховуючи те, що виявив мужність, зберіг своє життя і бойову машину, він заслуговує нагороди». Такий був випадок у період моєї військової служби.

Через газету, яку ми з Борисом читаємо і завдяки якій маємо змогу спілкуватися, ділитися спогадами, передаю йому гарячий привіт і найкращі побажання.

Коротко про себе. Після демобілізації переїхав у місто Кременчук, де працював на КрАЗі, а затим начальником дільниці на будівництві і 10 років — у технікумі залізничного транспорту.