Архів
П’ятниця,
25 вересня 2020 року

№ 73 (19821)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник

Наша пошта

Добірку підготувала Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей

Вибір Анатолія Заранчевського

Валерій МАРЦЕНЮК.

Фото автора.

МАЛА батьківщина Анатолія — село Волосівці Летичівського району Хмельниччини, де він ще з дитинства виношував у серці мрію стати лікарем. І мрія збулась, коли після восьмирічки стежка привела сільського хлопчину до Чемеровецького медичного училища. Далі була служба в армії, а після демобілізації Анатолій вступив на лікувальний факультет Вінницького медичного інституту ім. Пирогова.

Швидко, мов весняна повінь, відшуміли студентські роки, пролунали зворушливі слова клятви Гіппократа, і дипломованого фахівця після проходження інтернатури призначили лікарем-офтальмологом у Хмельницьку міську поліклініку №4. Попервах було нелегко. Вивчав досвід знаних науковців-офтальмологів, набував практичних знань і вмінь. А вже незабаром і сам вчив інших. Талант і працелюбність принесли йому славу, а його пацієнтам — змогу милуватися чудовими ранками. Тому невдовзі був висунутий на посаду завідувача офтальмологічного кабінету поліклініки. Нині Анатолій Петрович Заранчевський відомий у місті та за його межами лікар-офтальмолог. Користується повагою і авторитетом не лише серед пацієнтів, а й серед колег. Уже 26 років віддав він улюбленій професії.

«З такими фахівцями, як Анатолій Петрович, працювати саме задоволення», — пригадуються слова працівників не тільки кабінету, який він очолює, а й співробітників поліклініки загалом.

Сам же завідувач кабінету не схильний до риторики, про себе говорить мало, зате може годинами розповідати про своїх однодумців: «Серце і душу віддають пацієнтам, роблять усе, аби вивести їх із недуги, повернути найдорожче — зір, наші лікарі Людмила Анісімова, Наталія Задерей, медичні сестри Ольга Керебко, Наталія Лиса, Марія Софійчук».

Нині багатостраждальна медична галузь проходить чергове коло випробувань. У медицині, можна сказати, відбуваються революційні зміни. І якість надання медичних послуг великою мірою залежить від матеріально-технічної бази лікарняного закладу. Завдячуючи Анатолію Заранчевському, адміністрації поліклініки і міській владі, в кабінеті зроблено гарний ремонт, його забезпечено сучасним обладнанням та інвентарем. Це дає можливість медичним працівникам належно проводити обстеження хворих, надавати їм оперативну високого рівня медичну допомогу. До речі, щодня тут лікується по кількадесят пацієнтів. На жаль, захворюваність на очні недуги з року в рік збільшується.

— Наш колектив робить усе на ниві охорони здоров’я, щоб хмельницькі трудівники якомога довше втішалися радістю життя, — каже Анатолій Петрович. — Стоїмо на чатах найдорожчого — здоров’я людей. Тому відповідне ставлення до роботи.

Так, працівники офтальмологічного кабінету заслуговують на зворушливе публічне слово. Для Анатолія Заранчевського і його колег найбільша радість, коли недугу подолано — повернуто зір, і хворий має змогу тішитися дітьми та онуками, з оптимізмом дивитись у кращий завтрашній день.

Версія для друку          До списку статтей

Відгукнися, товаришу

Михайло ЧЕРНЕНКО.

м. Кременчук

Полтавської області.

БАГАТО років передплачую «Сільські вісті». У номері 57-му за цей рік мою увагу привернула замітка Бориса Михайленка з Полтавщини. Я згадав Бориса і на його прохання хочу написати, але не як однополчанину, а як однокашнику по навчанню.

...1955-го вісімсот допризовників Полтавщини були направлені в школу авіамеханіків із озброєння літаків МіГ-17 у місто Опочка Псковської області. Начальником школи був полтавець Діденко. Молодих армійців навчали досвідчені офіцери, а старшина першої роти Махмудов стежив за дисципліною. Після школи ми дістали призначення в різні куточки колишнього Союзу для подальшої служби. Я опинивсь у Московському окрузі ППО в 153-му винищувальному полку міста Моршанськ Тамбовської області. І там мені випало зустрітися з тричі Героєм Радянського Союзу Олександром Покришкіним. Було це так. Під час тренувальних польотів на МіГ-17 один із досвідчених і відважних пілотів, у літаку якого закінчилося пальне, здійснив вимушену посадку в чистому полі, не випустивши шасі. Цей інцидент стався за кілька годин до прибуття Покришкіна на наш аеродром. Я саме того дня був черговим по штабу і зустрічав Олександра Івановича з рапортом. Він міцно потис мою руку і запитав: «Як служба, товаришу Черненко?». Після розбору польотів, як розповідали присутні, Покришкін сказав: «За те, що пілот не розрахував час польоту і порушив інструкцію, його необхідно суворо покарати. Але, враховуючи те, що виявив мужність, зберіг своє життя і бойову машину, він заслуговує нагороди». Такий був випадок у період моєї військової служби.

Через газету, яку ми з Борисом читаємо і завдяки якій маємо змогу спілкуватися, ділитися спогадами, передаю йому гарячий привіт і найкращі побажання.

Коротко про себе. Після демобілізації переїхав у місто Кременчук, де працював на КрАЗі, а затим начальником дільниці на будівництві і 10 років — у технікумі залізничного транспорту.

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове