Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Рідна мати моя

Усе добре — з дитинства

Юлія СТОЛЯРОВА.

Запорізька область.

Квітень для нашої родини — квітучий, красивий, радісний. Цієї пори ми віншуємо з днем народження нашу любу матусю Ніну Борисівну Мошенську. Цьогоріч у неї ювілей, років поважних додалося, але до неї вони не пристають, летять собі далі, а мама залишається молодою, гарною, невтомною. Такою її знає село Піскошине у Веселівському районі, де вона мешкає більшу частину свого життя, а також рідня у Шеченківському краї на Черкащині, іще в селі Рудня Овруцького району на Житомирщині, де минули дитячі й юнацькі роки.

НЕ ПЕРЕСТАЮ вражатися, звідки у мами стільки тепла і турботи до людей, іноді й зовсім незнайомих. Де б не була, навколо одразу створюється сонячна аура, в якій люди гріються, стають відкритими, добрішими, щирими одне до одного.

Мама каже, що все добре в людині з дитинства, від тата і мами. Мій дідусь Борис Олексійович Чубар усе життя вчителював, на схилі літ був директором сільської школи на Житомирщині. Бабуся, Станіслава Гнатівна, берегла сімейне вогнище, виховала трійко діток, де Ніна була найстарша. Батькова робота, постійні розмови про школу не могли не вплинути на допитливе дівча, яке з дитинства навчало ляльок. Тому не дивно, що Ніна закінчила Коростишівське педагогічне училище, встигнувши на четвертому курсі вискочити, як сама каже, заміж.

Молоде подружжя за щасливим знаком долі опинилося в мальовничому селі Піскошине в Запорізькому краю. Ніна вчителювала у школі, Олександр працював шофером у колгоспі. Там народилися ми зі старшим братиком Андрієм. На жаль, на певному етапі життєвого шляху батьки розлучились. Для жінки це завжди душевна травма, та, згадую, мама пережила її мужньо, завжди приділяла нам багато уваги. А що вже школу любила, малечу початкових класів, то ми навіть ревнували її до учнів. Мама стала першою вчителькою для кількох поколінь сільських дітлахів, понад три десятки літ віддала улюбленій роботі. У школі вона організовувала вистави, концерти, на які сходилося все село.

Тож, коли школу «оптимізували», тобто вона перестала існувати, у мами наче забрали шматок серця, дуже переживала. Але вона не опустила рук. Разом із сільськими ентузіастами підмарафетили приміщення й влаштували Центр дозвілля й відпочинку. У ньому завжди людно: в історичному кабінеті знайшла своє місце «Світлиця мого дідуся», де на виду старовинні побутові речі, які зібрали у старожилів. В іншому класі відкрита галерея, а в музей бойової і трудової слави села на екскурсії приїздять учні зі всього району, бо таких уже майже не залишилося. І на порозі їх завжди зустрічає усміхнена привітна господиня, моя мама! Сюди сходяться в години дозвілля і відпочинку жителі села різного віку на свята, відзначають пам’ятні дати, а які вечори — портрети односельців готує мама!

Коли зберемося за святковим столом, хтось неодмінно згадає страшну для України дату — 26 квітня, день чорнобильської біди. Це вона з Житомирщини навернула у Піскошине бабусю з дідусем. Але життя розмальоване не лише темними кольорами, воно, як веселка, де більше радісних барв. Цього дня Бог світові і нам подарував маму! Цілую, рідна, твої руки, вклоняюся доземно, з любов’ю і вдячністю!