Вівторок, 6 серпня 2024 року № 32 (20076)
http://www.silskivisti.kiev.ua/20076/print.php?n=54353

  • Незламні

Між життям та смертю

Галина ТЕРЕЩУК.

radiosvoboda.org

37-РІЧНОГО військовослужбовця Олександра Попченка лікарняним коридором супроводжує мама. Крок, ще один крок, ще. Щодня ці кроки долаються легше, але поки що Олександр не може обійтися без підтримки. Сміється, що зараз немов повернувся у дитинство, коли без мами ніяк не міг дати собі раду у світі. Нині вона його очі і пам’ять.

Та після двох операцій Олександр почав бачити тіні й силуети, інколи зображення стають чіткіші, й це велика радість і досягнення для воїна після поранення.

«Я взагалі не бачив нічого, зараз трохи краще. Але у пам’яті все мені змивається, нічого не пригадую», — говорить Олександр.

Командир розвідувального взводу Олександр Попченко отримав поранення 19 лютого цього року поблизу Бахмута. На цей час воював майже рік у складі полку «Азов». Уламок пройшов крізь голову і мозок, затримався у лобовій кістці. Медики не давали жодних гарантій, що Олександр узагалі виживе. Він перебував у комі протягом 40 днів, був між життям і смертю. А мама усі ці дні чергувала біля дверей реанімації. «Я все дивилась і чекала, хто вийде і що мені скаже. Син отримав осколкове поранення голови. Осколок зайшов у праву сторону, пройшов по всій голові і зупинився у лівій частині. Там і залишився, там і буде. Лікарі, які ставили пластини, кажуть, що це не турбує його. Коли Саша вийшов із коми, почав приходити до тями, його перевели у палату і він взяв мене за руку. Ми зрозуміли, що він нічого не пам’ятає, а перед очима у нього темно», — згадує Валентина Попченко, мама бійця.

Внаслідок поранення боєць втратив пам’ять і зір. Опритомнівши, Олександр взяв маму за руку. Він її не бачив, але дотиком, каже, відчув рідну людину. У травні його двічі прооперували, і зір частково відновлюється. Щодо пам’яті, то Олександр лише пригадує окремі фрагменти з минулого.

Поранення 19 лютого було третім у бойовому досвіді військовослужбовця. Він захищав Україну в 2014 році. Тоді прийшов у рідному місті Шостка Сумської області до військкомату добровільно, як і його молодший брат Сергій. Олександр пішов воювати у складі «Азову», пройшов найзапекліші бої. Його брат перебував на службі у Нацгвардії. У 2014-му і 2015 роках Олександр Попченко отримав поранення.

«Дякуємо лікарю, який не ампутував руку, а вирішив за неї поборотися. Так, вона не працює добре, але ж вона є. Коли почалась війна 24 лютого 2022 року, у нього вже були зібрані речі. Він же бачив, що діялось на нашому кордоні. У синів це в душі — захист Батьківщини. Мені сказали: «Мамо, не переживай. Ти ж розумієш — треба захищати свій дім». Мій молодший син 27 лютого 2023 року разом із побратимами підірвався на БТРі. Тоді хлопці загинули. Син отримав важку травму хребта. Я у цей час перебувала в окупації. Не могла поїхати. Зараз вдома, ходить, але воювати не може», — розповідає Валентина Попченко.

Старший син найчастіше запитує маму, коли він зможе бачити. Йому важко самостійно орієнтуватися у просторі. Він не має жодних навичок, адже все життя був зрячий. За словами реабілітологів, пацієнти, які втратили зір, не можуть адаптуватись за такими ж методами, як люди, не зрячі від народження. Бо ці навички вимагають тривалішого часу. Тому Перше медичне об’єднання Львова спільно з громадською організацією «Побачити перемогу» почало працювати над проєктом із реабілітації військовослужбовців і цивільних людей, які повністю або частково втратили зір унаслідок мінно-вибухових травм під час війни. З кожним днем, за словами медиків, таких пацієнтів стає дедалі більше. Важливо, кажуть лікарі, навчити їх самостійно давати собі раду у щоденному житті, в побуті.

З такими пораненими працювати важче під час реабілітації. Людину охоплює страх до навколишнього простору, порушується рівновага, рухи стають скутими, що перешкоджає реабілітації. Людині важко морально, психологічно усвідомити, що зміни, які стались, неминучі і треба вчитись жити знову. Тому важливо, щоб у такий складний час поруч були фахівці, які допомагатимуть у відновленні та адаптації. Для таких пацієнтів потрібно організувати простір, враховуючи їхні потреби. Тобто облаштовувати спеціальні палати, реабілітаційні зали, коридори. У світі вже застосовують технологію «цифрового» («штучного» зору). Незряча людина носить спеціальні окуляри з камерою, з неї зображення передається на чип, вживлений у мозок. Людина може орієнтуватись у просторі, розрізняти лінії, цифри, літери. Можливо, цю технологію вдасться застосовувати і в Україні.

Поки ж українські військовослужбовці, які втратили частково чи повністю зір унаслідок поранення, відновлюються у звичайних реабілітаційних центрах. Олександра Попченка скрізь супроводжує мама. Йому додається впевненості, він краще починає ходити, його рука ліпше працює. Пам’ять і зір, кажуть фахівці, поволі, але мають відновитись.