Проза

У парку №2

Анатолій Стріляний.

В МІСЬКОМУ парку №2 на лавці біля річки сидів кремезний чолов’яга середнього віку і голосно розмовляв сам із собою.

— Я його тобі чесно шукав — хоч би ногу чи руку. А трапилась би голова, так було б везіння: знав би точно, що це твій Андрюха.

Річка вузька, на іншому березі видно дитячий майданчик, щедро обладнаний різноманітними ігровими пристроями та конструкціями. Кумкали жаби. На гойдалках літали майбутні захисники та захисниці Батьківщини, аж ніяк не всі під наглядом жінок різного віку.

Ніхто не зважав на черговий сигнал повітряної тривоги.

Порівнявшись із чоловіком, я побачив, що спілкується він не сам із собою: в одному вусі — навушник, а в долоні, що на коліні, — мікрофон. Другу руку підтримувала наплічна пов'язка.

Помірно заросле чорною щетиною обличчя, непоправно загрубіле, але нітрохи не похмуре — це мені впало у вічі, і я наважився не тільки зупинитися перед ним, а й зізнатися, що мені подумалося, коли почув його розмову.

Він розсміявся:

— Ну, ні! Собі поки що вголос нічого не розповідаю. Це я з дружиною свого товариша розмовляю. Точніше, тепер уже вдовою. Вона вас почула і теж сміється з того, що ви подумали.

На доказ він витяг із вуха навушник і простягнув мені.

Я відсахнувся.

— А ви подумали, що чоловік із дурки відлучився тут погуляти?

— Щиро кажучи, так, промайнула така думка.

— Ось підлікуюся, повернуся до своєї частини, а там як вийде. Вдруге, можливо, і прямо в дурдом, нікуди не заходячи.

— Так тяжко?

— Про це ви після війни дізнаєтесь.

З дитячого майданчика долинала музика, скрип гойдалок, голоси дітей та жінок. Над усім звично завивала сирена повітряної тривоги.

На будь-який смак

НА ЗАПИТАННЯ, хто в 2014 році взявся визволяти Донбас з-під київської влади, путін, якщо хтось пам’ятає, сказав, що це був місцевий робітничий клас, шахтарі насамперед. На запитання, звідки в них зброя, він відповів, що це загальновідомо: вона, мовляв, вільно продається в тамтешніх магазинах.

Я згадав ці його слова, щойно почув сильнішу, ніж зазвичай, стрілянину і гул від українсько-російського кордону.

Почув, щоправда, не на власні вуха, брехати не буду. До Охтирки, де я тепер перебуваю, ці звуки не долинають, а до Рябини — мого села, яке до місця бойових дій на 20 км ближче, — цілком виразно. Того ж дня в мене побували рябинівські друзі й розповіли про все, що чули і бачили: дорога на росію проходить саме через це село.

А сьогодні, тобто у вівторок, 22 травня, випало поспілкуватися з людиною, яка, за її словами, знайома з кимсь із особового складу того підрозділу росіян, який зараз десь поблизу Грайворона.

Звісно, зайшла розмова і про те, звідки у них зброя та засоби пересування.

Мій співрозмовник знизав плечима і спитав мене — невже я, вже рік живучи в Охтирці, не помітив, що все це без жодних труднощів можна купити ну якщо не в будь-якій місцевій крамниці — у продовольчих нічого такого нема, зате у промтоварних — скільки завгодно.

Дещо присоромлений, я після цього вирішив пройтися промтоварними магазинами в центрі й уважніше, ніж зазвичай, роздивитися асортимент.

І справді: куди не зайду — тут тобі й автомати, і кулемети, і гранатомети, і бронемашини, і танки — на будь-який смак, були б гроші.

Не розумію, як я цілий рік нічого такого не помічав.

Порожнеча

— ЩО для мене була росія до війни? Москва і моя бібліотечка, — каже знайомий фермер Степан Васильович Харченко. Він колишній сільський лікар з учительської родини. — Я москву викинув із голови, бібліотечку — теж, утім, книжки залишив на місці. Там, де в мені була росія, тепер нічого нема. Порожнеча.

Це він відповідає на моє запитання, як змінився образ росії в українській свідомості. В нього два дорослі сини, один пішов до армії, другий залишився: комусь треба бути і в полі. Пів сотні корів, сімсот гектарів землі, великий рибний став.

Інтерес до росії в Україні зменшувавсь усі тридцять років, але повільно, а тут зник відразу.

«З тобою все ясно», — говорять у такому разі про людину, і вона раптом відчуває, що найбільше їй зараз треба, щоб із нею не все було ясно.

Одна річ, одна доля, якщо інтересу й не було, й інша річ, інша доля — коли був, та враз зник.

Українська байдужість до росії змінить її більше, ніж сама по собі поразка у війні.

Тексти узяті зі сторінки автора у Фейсбуці.

Переклад з російської редакції.