Поезія

Фронтове щастя

Іван Сидорчик народився 11 вересня 1955 року в селі Ромейки Володимире-цького району на Рівненщині. Після закінчення місцевої восьмирічки та Дубенського медичного училища, пра-цював за фахом у військовому шпиталі Групи радянських військ у тодішній НДР, фельдшером, завідувачем медпун-ктом у рідному селі, помічником саніта-рного лікаря на рівненському Атомобу-ді. Брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Вірші друкувалися, зокрема, в «Сільських вістях», «Робітничій газеті», журналах «Хлібороб України», «Жовтень» (нині «Дзвін»), збірниках «Поезія» та «Вітрила», звучали по радіо.

На щастя, ще сьогодні

не стріляли

Важкі гармати — фронтові боги,

Неначе й ті, хто з того боку, знали,

Що Їй в цей час на пальчик надівали

В окопі перстень, зроблений

з фольги.

Й, здавалось, день вдихнув

на повні груди,

У дійстві тім зневаживши війну,

Й схотілось навіть сонцю

усміхнутись

Крізь диму страхітливу пелену.

Й хоча й насправді

неймовірно важко,

Й час вибив все живе не до ноги,

Та розквіта й в окопі, як ромашка,

Та, що вдягнула перстень

із фольги…

До музикантів

Ой чому ви, хлопці,

перестали грати?

Зажурилось навіть сонце

в вишині!

Чи вже притомились,

чи згадалась мати,

У якої син і досі на війні?

Й гіркі її сльози душу роздирають;

Материнське щастя згасло,

мов зоря,

Й лиш холодний вітер прапори

хитає,

Й сумно мідь оркестру

в тиші догоря.

І що буде завтра — аніхто

не знає,

Хоч кружля планета на своїй осі.

Й «Слава Україні!», наче грім,

лунає,

І «Героям слава!» лине звідусіль.

Ой чому ви, хлопці,

перестали грати?

Тріпотять над військом

сиві корогви…

Перед вами блякне

навіть рев гарматний,

І тікають врозтіч люті вороги.

Отож скільки й сили —

грайте, соколята,

Хай же не німує ваш

дзвінкий оркестр.

Гляньте, скільки люду вийшло

вас вітати,

Й навіть усміхнулось сонечко

з небес.

Ой чому ви, хлопці,

перестали грати?

Зажурилось навіть сонце в вишині!

Чи вже притомились,

чи згадалась мати,

У якої син і досі на війні?

Пара

Сьогодні свято у шпиталі —

Весілля з радістю й слізьми.

У нього — ордени й медалі,

У неї — вельон з сивини.

І плаче з ними вся палата,

Мов в очі хто сипнув піску.

Вона — щасливо-винувата,

Він — в інвалідному візку.

«Що ж це, війно, ти наробила? —

Питає мовчки їх краса. —

Адже і їх бентежні крила

Підносили аж в небеса…»

Й пливе в весільнім вальсі пара;

Їх келих випито до дна.

Та чорно на душі від хмари,

Що роздаровує війна…

Малий на скрипці грає...

Малий на скрипці грає

В підземнім переході:

Збира хлоп’ятко гроші

На власний байрактар,

Аби було чим війську

Гнать ворога на сході

І щоб в очах у неньки

Було поменше хмар.

Малий на скрипці грає

Там, де людей багато,

Зітхає, притулившись

До темної стіни;

На байрактар збирає,

Аби додому тато

Вернувся найскоріше

З проклятої війни…

* * *

Забрали до війська хлопчину.

Він пише із фронту в село,

Що службу свою він нестиме,

Де зроду стрільби не було.

В диму викарбовує рідним,

Припавши на мить до землі,

Що в нинішню пору погідну

Вони лише сплять цілі дні.

А обстріли? То десь далеко,

І кулі — для них то лиш сон,

Й годує в окопі лелеку,

Що впав з перебитим крилом.

А дома матуся гадає,

Силкуючись вникнути в суть:

«Якщо навіть там не стріляють,

То звідки ж убитих везуть?..».

Дитячі малюночки

Із розповіді фронтовика

У бліндажі, де вже неначе

Й нема проклятої війни,

Висять малюночки дитячі,

На котрих ми, усе ще ми.

І коли знову йдем в атаку,

Встаєм в огні на повен зріст —

То замість сльози витирати

Пригадуєм родинний лист,

Де все близьке й святе.

Й неначе

Нема проклятої війни,

І на малюночках дитячих

Усе ще ми, усе ще ми…

м. Вараш, Рівненщина.