Рядки з мережі

Читала і нотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«ЩОСЬ цікаве відбувається на окупованих територіях Запорізької області. Сестра, що живе у Михайлівці, розповіла, що ворог екстрено готує до евакуації свої адміністрації із сім’ями, військові в деяких районах перевдягаються у цивільне, поховали зброю. Все це дуже нагадує те, що відбувалося в Херсоні, коли вони вирішили спішно полишити нашу землю. Спостерігатимемо далі…»

* * *

«Це саме вони у перші дні війни шикувались у довжелезні черги біля військкоматів. Охочих кришити мерзотних загарб-ників було більше, ніж автоматів. Це вони кидали успішний бізнес, теплі офіси, омріяну роботу й у найскрутніші для Батьківщини часи одними з перших зустрічали смертельним вогнем зграї ненажерливої московитської сарани. Русня гадала, що преться «асвабаждать», — і саме вони швидко розтлумачили забродам, як кажуть одесити, «почім в Одесі руберойд». Дякуємо, любі добровольці, які зі зброєю в руках боронять наші рубежі! Любов, повага і підтримка живим! Вічна пам’ять і шана полеглим! Слава Україні!»

* * *

«На родинному святі у центрі уваги — маленька мила дівчинка. І про те в неї розпитують, і про се. «До садочка ходиш?» — «Не ходжу. Піду, як війна скінчиться». «У садочку немає укриття», — пояснюють дорослі. Але не це тут головне. Як дико чути з уст п’ятирічної дитини слово «війна»!»

* * *

«Пішов другий рік, як мій чоловік на фронті. Пригадую, торік у лютому я вважала себе «міцнішою за граніт». А потім життя довело, що іще, либонь, міцніша.

Я живу зовсім сама, і ніхто навіть із сусідів — здорових бугаїв, які знають, де мій чоловік, — не допоможе мені принести 6-літрову пляшку води. Від війни втомилися ті, що не там. Багато чоловіків нормально собі живуть без совісті, попереджаючи один одного про місця, де роздають повістки, і як їх слід об’їхати. Для них немає війни. Але війна є в мене. Війна є в тих, у кого там рідні люди. У тих, хто там. Хто захищає і хто потерпає від агресора. Хто втратив житло.

Всі ми, для яких війна є, зостаємося самотніми. Держава вже «допомогла» із ремонтом розтрощених вікон і стелі, «вдягла і взула» бійців на зиму. І державі начхати на дружин військових, які зосталися зовсім самі.

Та треба бути сильною. Я ж міцніша за граніт. Точно міцніша. А коханий, хоч і на відстані, завжди поруч мене».

* * *

«Наші невтомні волонтери не перестають допомагати в тилу мужнім захисникам. Про чергову відправку відзвітувала голова громадської організації «Суспільні ініціативи Козятинщини», що на Вінниччині, Олена Іванчук. Неймовірні дівчата в Дубових Махаринцях! Як тільки отримали основу, відразу за кілька днів сплели дві танкові сітки. Ще одна посилка поїхала для військових медиків — пал-ких прихильників супів і борщів од махнівських господиньок. Ще три відправки — це сітки, сплетені в Махнівській, Флоріанівській, Пиковецькій школах, Козятинській гімназії №9, МВПТУЗТ, а також командою Людмили Попович. Відправили і новий виріб — гібрид кікімори та маскнакидки, виготовлені у Вовчинецькій школі. Тепер із нетерпінням очікують відгуків од бійців. До сіток додали смаколиків, якими щедрою рукою поділилась Ірина Дигай. Скільки там усього, крім супів та борщів, — м’ясні консерви, мед, цукерки та печиво, чай, кава, цілющі мазі. Усе для наших рідних захисників!»

* * *

«...Бабуся навесні завше ставила на підвіконня вазони, зелену цибулю в слоїчку, якусь гілочку на проростання. Все, що мало в собі життєдайну силу...

І все зростало. Вона спритно снувала по кухні, завжди усміхнена, розказуючи жартівливі історії, встигала наготувати різної смакоти. Повсякчас мусила розказати останні політичні новини. Бабуся подовгу задивлялась у вікно і казала: «Так я набираюся сили жити. Бачу квітку, вазон, зелену стрілку цибулі й тягнуся, як і вони, до світла. Перше весняне сонячне проміння стимулює нас жити».

Зараз я в гостях у бабці, без неї…»