Тепер вони вільні

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Руська Лозова — село російськомовне. За переказами, в ньому мешкають нащадки старовірів, які тут оселилися ще за часів Катерини ІІ. Вони й нині дотримуються власних традицій, шанують їх, пам’ятають давні пісні. Місцевий автентичний колектив їздив на фестивалі та ярмарки у тканих сукнях, яким понад сто років. Утім, «рускій мір», який сюди вторгся у перші ж дні широкомасштабного наступу, людей не помилував.

НЕЩОДАВНО спецпідрозділ «KRAKEN» за підтримки офіцерів ГУР звільнив населений пункт від окупанта. Місцева мешканка, одна з евакуйованих українськими військовими та волонтерами відразу ж після визволення, розповідає, як зайшло сюди голодне російське військо у брудній формі, порваному взутті й насамперед кинулося шукати, у що можна взутися. Вривалися до хат і брали все, що впадало у вічі. З особливим цинізмом нишпорили в будинках, господарі яких втекли подалі від біди. Перш ніж вдертися до господи, ці зайди виламували двері, а якщо ті не піддавалися, підривали гранатами, вирубували сокирами. Розбивали вікна, трощили меблі, нівечили посуд... І гребли все, що під руку потрапить. Згодом московська рать хизувалася на вулицях села новенькими кросівками чи добротними черевиками з чужої ноги.

Окрім Руської Лозової, неподалік Харкова визволені також Кутузівка та Момотове. За словами військового експерта Юрія Бутусова, села захищали підрозділи стрілецького батальйону 1-го армійського корпусу, сформовані з мобілізованих на території Донеччини, серед яких і люди з бойовим досвідом.

У результаті атаки було знищено понад 30 ворожих солдатів, решта втекла, є полонені. Окупанти оснащені неякісними засобами зв’язку, села заплутані дротами польових телефонів ТА-57, годі казати про радіозв’язок. Бронежилетами вороже військо не забезпечене, шоломи у них сталеві, більшість без аптечок взагалі, та й уміст тих аптечок настільки жалюгідний, що наші військові не вважають цей непотріб трофеєм. Ворогом покинуто чимало піхотної зброї, нічого із сучасного озброєння в них не було.

Нині селища повністю контролюються Українською армією. «Руська Лозова — стратегічно важливий населений пункт, що знаходиться на автомобільній трасі Харків — Бєлгород. Саме з цього передмістя під час окупації противник вів прицільний вогонь по інфраструктурі та житлових масивах Харкова», — наголошує один із командирів спецпідрозділу «KRAKEN» Костянтин Немічев.

Після двох місяців жахіть у Руській Лозовій, пережитих нащадками руських старовірів в окупації, їх евакуювали до Харкова в безпечні райони.

— Мені 63 роки, і я не думала, що переживу таке пекло, такий страх не лише за себе, а й за тих, хто поруч, — не може стримати емоцій жінка, котра ще годину тому перебувала в Руській Лозовій. — Люди просто тряслися — ні поспати спокійно, ні поїсти. У Харків не давали вирватися, говорили: «Вам білет только в адін канец — в расію. Никакая Украина вам не свєтит і не поможет». Коли я побачила наших хлопців, то... Я все життя молитиму Бога, аби наші захисники були живі й здорові та очистили нашу землю від цієї нечисті. Це справді фашисти.

Інший визволений із того пекла каже, що не пам’ятає жодного дня без обстрілів. А ще окупанти постійно приходили, перевіряли паспорти, інші документи. Якщо когось не було вдома, тут же зламували чи підривали двері й займалися мародерством.

— Село горить, усе двигтить і трясеться, — згадує інша жінка. — У нас на городі я нарахувала 14 ям від снарядів. На погріб як упало — той аж здригнувся. Гадала, що вмру від жаху...

— Як виживали? Ховались у погребах. Картопля була, цибуля, капуста... Хліб пекли.

Тепер вони вільні. Дехто знайшов прихисток у відносно безпечних районах Харкова, інші збираються прямувати далі, на захід. Але ніхто з російськомовного села не бажає їхати до «руского міру».

Тим часом наші хлопці визволили ще кілька населених пунктів і вийшли на харківську ділянку українсько-російського кордону.

На фото автора: перші хвилини волі.