У ворога завжди «на часі»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Фото автора.

Нещодавно російська ракета влучила у Національний літературно-меморіальний музей українського філософа і поета Григорія Сковороди.

— ЦЕ СТАЛОСЯ близько 23-ї години, — розповідає директорка закладу Наталя Мицай (на фото). — У тиші раптом пролунав сильний вибух, моя донька вибігла на подвір’я і побачила, що горить музей.

Наталі Іванівні важко давати це інтерв’ю. Вона керує музеєм 18 років — вклала в нього, як кажуть, серце і душу. Її син, який того вечора охороняв музейні приміщення, зазнав поранення.

Деякі експонати працівники закладу вивезли, коли почались обстріли Харківщини. Проте все забрати не змогли, і воно згоріло в колишньому маєтку поміщиків Ковалівських — пам’ятці ХVІІІ століття. У центральному залі музею якимсь дивом уціліла біла статуя філософа, лише трішки підсмалилася. Вціліли рештки дуба над Пан-Іванівським ставком (Пан-Іванівка — колишня назва Сковородинівки), могила з написом «Мир ловил меня, но не поймал».

— Росіянам хотілося зробити нам боляче, — певна пані Наталя, — і цей біль у моєму серці й серцях тих, хто шанував Григорія Савича, нестерпний. — У музеї щойно завершилися реставраційні роботи, ми готувалися до відзначення трьохсотрічного ювілею філософа, що припадає на 3 грудня.

Сковорода провів останні чотири роки життя у маєтку Ковалівських. Цей козацький рід славився на Слобожанщині. Пани Ковалівські були сотниками в слобожанських Деркачах, Вільшанах, Золочеві. 1732 року хутір Пан-Іванівка, згідно з тогочасними документами, належав Іванові та Якову Ковалівським. Григорій Савич приятелював із сином Івана Ковалівського Андрієм, не раз приїздив до села, мешкав у маєтку в невеличкій кімнаті. Легенда розповідає, що у свої останні хвилини життя філософ пішов до дуба, де любив розмірковувати і писати, приліг і... відійшов у вічність. Тепер цю вічність потривожили.

Росіяни повсякчас так чинили. Щойно вони завойовували чиїсь землі, то насамперед знищували символи національного духу. Найсвіжіший приклад — це вказівники біля Маріуполя, які вони відразу ж замінили на російські. На відміну від українців у них це завше було на часі. Скільки десятків циркулярів московити видали про заборону української мови й книжок? Пригадаймо і спалений вщент та вирізаний Батурин, заборони Петра І друкувати українською, вилучення першодруків з українських монастирів за його наказом, діяльність Катерини ІІ, яка, за словами Тараса Шевченка, «доконала нашу Україну» переписуванням літописів, фальсифікацією історії на користь московії... Як вона з Нечосом-Потьомкіним по Дніпру ходила й Межигірський Спас запалила — старий козацький запорозький монастир, де зберігалися цінні книги.

Агресор прекрасно розуміє, що символи правлять світом. Тому вулиця Пушкіна в Харкові центральна, а поруч Пушкінський узвіз... А ще Лермонтовська і багато інших вулиць, названих на честь письменників-імперців, котрі жодного стосунку до Харкова не мають. Утім, Пушкін таки має. Якось, проїжджаючи містом на південь, він поглузував із його щойно створеного університету. «Харьковский университет не стоит курской ресторации», — написав у своєму щоденнику.

Що ж до Сковороди, то місто, де він жив, учителював і яке дуже любив — називав «Сьомим оком Бога», спромоглося назвати його іменем лише невеличку вулицю в нетрях приватного сектору. Будиночок неподалік Іванобогословського храму, в якому він мешкав, знесли ще в сімдесяті минулого століття, а садиба в Бабаях доруйновується на наших очах.

Наостанок нагадаю і про таке: захопивши Донецьк, перше, що зробили російські посіпаки, — перейменували Донецький університет імені Василя Стуса, привселюдно розтрощивши на стінах закладу меморіальну дошку на його честь...