Слово до читачів

Сільськовістяни.

Де Правда, там і Перемога!

Цими травневими днями знову озивається до людства печальним вицвітом своїм Червоний мак — попервах символ пам’яті жертв Першої світової війни.

Згодом ця квітка, схожа на закривавлену рану із чорним кульовим отвором посередині, символізуватиме жертв усіх військових та цивільних збройних конфліктів починаючи з 1914 року.

У найбільш масових у світовій історії кровопролиттях не обходилося без нашого найближчого «миролюбного» сусіда.

Знаний у світі християнський філософ Микола Бердяєв в есе «Душа Росії», написаному через рік після Першої світової війни, поставив діагноз: «Росія — найбільш націоналістична країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, гноблення підвладних національностей русифікацією, країна національного вихваляння, країна, в якій усе націоналізовано аж до всесвітньої церкви Христової, країна, що вважає себе єдиною покликаною і що відкидає всю Європу, як гнилля та породження диявола, приречена на загибель. Зворотним боком російського смирення є надзвичайна російська зарозумілість…»

Сказано чесно, відверто і м’яко. Надто м’яко!

Дещо іншу і відвертішу оцінку своїм співвітчизникам дали знамениті російські письменники ХІХ-ХХ століть. Таке враження, що мовлене це не до Другої світової війни, а ось-осьдечки (подаємо мовою оригіналу):

С. Т. Аксаков: «Ох, как тяжко жить в России, в этом смердючем центре физического и морального разврата, вранья и злодейства».

М. О. Булгаков: «Не народ, а скотина, хам, дикая орда душегубов и злодеев».

О. М. Горький: «Наиважнейшею приметою удачи русского народа есть его садистская жестокость».

Ф. М. Достоєвський: «Народ, который блуждает по Европе и ищет, что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения».

М. Ю. Лермонтов: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ…»

І. С. Шмельов: «Народ, что ненавидит волю, обожает рабство, любит цепи на своих руках и ногах, грязный физически и морально, готовый в любой момент угнетать все».

Не будемо тут цитувати висловів наших співвітчизників про рідну землю. Ось що про нас говорили іноземці.

«Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться.., постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у далекий світ» (Жан Бенуа Шерер, автор «Анналів Малої Росії», 1778 р.).

«Україна неймовірно родюча, на ній добре хазяйнують. Я ще не бачив такої країни, яка би була так подібна до найкращої провінції Англії, як подібна Україна. Переїжджаючи через Україну, я почував себе так безпечно і вільно, як і в Англії, хоч тоді була війна з Туреччиною. Українці — дуже чесний, добре вихований, моральний народ» (англієць Д. Маршал, 1770 р.; J. Marshall. «Travels»).

«Поборюючи Московщину, треба неодмінно враховувати силу України. Колись незалежна, вона не забула ще, чим вона була. Попри деспотію Московщини, яка душить все українське, ця козацька нація є і далі вільнолюбною. Це був би смертельний удар по Московщині, якщо б Україна знову стала незалежною. Тоді вона відіграла б головну роль у виз-воленні всіх народів, що тепер стогнуть у московському ярмі» (лист французької Амбасади до свого Міністра Закордонних Справ від 24.VII.1795. В архіві МЗС Франції, ч. 327).

Як колись не завжди доречно, але слушно казали: два світи — два способи життя.

Порівняйте висловлене різними людьми з різних країн світу і ви одержите відповідь на запитання, яке після 24 лютого цього року хвилює кожного свідомого українця: «Чому так сталося?..»

І річ тут не тільки в нинішньому кремлівському «дідові війни», що злетів з коліс, з воза головою гепнувся об закривавлену бруківку майдану, по якій колись із Лобного місця котилися відрубані голови непокірних…

«Дід війни» воліє неймовірного — притягти до того Лобного місця волелюбний народ.

Марення навіженого, не менше!

Україна вистоїть, бо відважна, дерзновенна і — нарешті! — не сама.

Вся Європа, світ увесь не з підлим бункерним карликом-диригентом і його фальшивим «хором божевільних» — з Україною.

Бо за Україною — Європа, а за Європою — майбутнє світу.

А нам своє робить:

— вшановувати полеглих і славити живих захисників Вітчизни;

— дощенту виполювати, як отруйний бур’ян, непрошених «братолюбних» приплентачів;

— розміновувати і засівати хлібом-пшеницею і всякою паш-ницею поля;

— відбудовувати зруйновані забугорними варварами міста і села;

— зміцнювати обороноздатність країни, аби нікому і ніколи знову не кортіло загнати нас у рабство.

Про всі ці героїчні події, про людей, до них причетних, писатимуть «Сільські вісті». Хоча виходити в нинішніх умовах усеукраїнській народній газеті дедалі важче.

Держава практично «роздержавила» найстаріше видання України так, що доводиться і нам тримати оборону, не відкладаючи ведення наступу на завтра.

Ми переможемо, бо за нами — Правда і Світ!