• Слово про сучасника

«Хрещений батько» успіху

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото з архіву
Миколи Жиманя.

Народився в сім’ї фронтовика, зростав у селі, мріяв стати військовим лікарем. Та у житті — як на довгій ниві: був і фельдшером, і педагогом, і будівельником, і поштарем, і газовиком, і аграрієм… І завжди вдавалося робити свою справу на відмінно! За плечима Миколи Жиманя 52 роки трудового стажу, увінчаного успіхами на всіх напрямах. Він професіонал, який у свої 70 продовжує працювати та ділитись неоціненним досвідом.

_{Селянський син}

НАРОДИВСЯ Микола Іванович у Червоних Партизанах (нині Володькова Дівиця), що в колишньому Носівському районі. Після школи вступив до військового медичного училища. Однак через травму із мрією бути медиком на «підводці» довелося розпрощатись. Закінчивши з відзнакою заклад, Микола Жимань іде працювати фельдшером у Носівську райлікарню, а звідти вступає до Ніжинського педінституту на природничий факультет. Молодий і завзятий хлопець стає старостою курсу. Вміння організовувати людей і процеси стане у пригоді на будівництві залізниці та бройлерної фабрики в Тюмені, де він з однокурсниками працював під час літніх канікул. «Заробляли ми тоді добре, — згадує Микола Іванович. — За 55 днів на руки кожному виходило по півтори тисячі карбованців. Але ж і працювали важко — з шостої ранку до одинадцятої вечора в тайзі з москітами на болотах».

І ось інститут позаду. Микола Жимань поїхав у школу в Гурбинцях Срібнянського району. Після трьох років роботи 29-літній учитель хімії очолив навчальний заклад. І тут знову проявляється його господарська жилка: організував потужну навчально-виробничу бригаду, на двох гектарах землі повністю забезпечував їдальню овочами, створив шкільну мікроферму із 200 кролів, за наявні кошти придбав ГАЗ-52. Ось так досить швидко Гурбинська школа стала, по суті, автономним господарським підрозділом.

_{Вивів у передовики, газифікував район}

УСПІХІВ молодого директора не могли не помітити. Перший секретар райкому партії Микола Ющенко запропонував М. Жиманю покинути педагогіку та вивести у передовики відстале господарство. Чоловік прийняв виклик, і 13 липня 1982 року колгоспники обрали його керівником. Господарство, яке звалилось на його плечі, було збитковим, із кредитом 1,2 мільйона карбованців, до того ж багато робітників хворіли на туберкульоз. «Це був важкий період, але за три роки ми подолали епідемію», — пригадує Микола Іванович.

Колгосп імені Леніна, який 21 рік очолював М. Жимань, вийшов зі збиткового в передовики. Уже за п’ять років розрісся до трьох тисяч голів ВРХ, 1200 — дійного стада, двох тисяч свиней — і все це на 2600 га землі. А ще 800 га лісу, 200 вуликів... Стали вирощувати посівний матеріал для господарств усього району. Згодом тут з’явився власний молочний комплекс. Над розбудовою інфраструктури працювали бригади із Закарпаття, вірмени прокладали асфальт. І все це робилося коштом колгоспу! В селі з’явились лазня та басейн, перукарня і теплиці, стадіон.

Дві третини сіл колишнього району завдячують М. Жиманю газифікацією, адже саме він наполіг на прокладенні газопроводу високого тиску Срібне — Гурбинці. Роботи велися за рахунок господарства. Спорт, інфраструктура, високі зарплати — село жило й процвітало. «У нас були програма й держзамовлення, ми їх виконували, — згадує Микола Іванович. — Мали, звісно, і проблеми. Ось викликає мене секретар райкому партії до себе й ставить перед фактом: «Якщо ти не здаси 700 тонн зерна, то завтра клади партквиток…».

Та мав він і заздрісників. Завдяки яким так і не отримав орден ІІІ ступеня «За заслуги» за газифікацію району. Ледь не став заслуженим працівником сільського господарства УРСР, але історія повторилась... А все через гарячу вдачу М. Жиманя та критику партійного начальства. Утім, він ні про що не шкодує. Потім прийшла перебудова села…

_{Колгоспи «вбили» спеціально}

— Я, СПОЧАТКУ як керівник ради колгоспів, затим як очільник селянської спілки області, разом із багатьма колегами неодноразово їздив на зустріч із керівництвом держави і просив зупинити так звану деколективізацію, — зітхає Микола Жимань. — Вже тоді, після перших кроків, з’явились гори брухту. Нам по пів року не платили за реалізовану продукцію: ні за м’ясо, ні за молоко, ні за зерно. На мою думку, це було зроблено спеціально. Захмарні кредити надалі вбили колгоспи, а потім з’явились люди, які заходилися скуповувати їх масово, занижуючи нормативно-грошову оцінку землі.

Тяжко сприйняв руйнацію сільського господарства Микола Жимань — вперше за багато років його схопило серце. Він потрапив до райлікарні. Затим — в новий етап життя, центр поштового зв’язку №2, куди перейшли 102 відділення кількох районів. Миколі Івановичу вдалося і його вивести в найкращі в краї. З пошти — на Ніжинський консервний завод, де займався підведенням газу до американської сушарки. Після шести років роботи М. Жимань знову повертається до землі — його запрошують стати керівником сільськогосподарського проєкту в Українському аграрному союзі.

«Доки просять, працюватиму», — говорить Микола Іванович. Журиться лиш про одне — що Україна нескоро поверне в потрібному напрямку. Прикро, що для державних діячів люди з таким досвідом нині не затребувані.