Пам’яті Лицаря слова Василя СИМОНЕНКА

(8.01.1935—13.12.1963)

_{Хміль на дубі}

Довився якось Хміль аж

до верхів’я Дуба

І, зиркнувши на світ

з такої висоти,

Надувся вельми,

закопилив губу

Та й став ректи:

— Хвала мені!

Тепер я вже при чині —

Не те що вивсь раніше

по тичині.

Тепер я на такій височині,

Що неможливо вже

не заздрити мені.

— Мовчав би ти,

базікало ледаче,

Ціна твоєму росту — гріш.

Куди б не вибравсь ти, одначе

Нікчемою зоставсь,

як був раніш.

Який би виріс ти,

охота подивитись,

Коли б не мав

по чому витись?

Це, певне, Дуб сказав. А жаль,

Я б ці слова поставив

за мораль.

_{Вовк-миротворець}

Голодний Вовк,

що лиш розбій творив,

Якось вночі Вівчарці говорив:

«Нема за мною

й крапельки вини.

Я зовсім вже не той,

що був допіру,

Я з вівцями давно

бажаю миру,

Аби лишень погодились вони.

Отож прошу —

пусти мене в кошару,

Бо з ними я сьогодні віч-на-віч

Бажаю повести

правдиву річ…».

Вівчарка, хитрість

бачачи наскрізь,

Сказала Вовку:

«Ти в кошару лізь,

Але, як хочеш говорити любо,

Залиш надворі пазурі і зуби».

«Говориш ти зовсім

не до ладу!

А як же без зубів

я правду доведу?» —

Промовив кисло Вовк

Й пішов кричать по світу,

Що Вівці з ним не хочуть

в мирі жити.

_{Два осли}

На ринок до сусіднього села

Повіз господар

продавать осла.

І так втомився,

що напівдорозі

Прип’яв осла

та й захропів на возі.

Прокинувся під вечір,

глянув і заквиснув:

Осла давно якийсь

бродяга свиснув.

Та дурень став

 себе втішати:

— Як добре все-таки,

що ліг на віз я спати!

Якби заснув на ішаку своїм,

Мене б украли також

разом з ним.

_{Пересторога славолюбцеві}

Одійде в морок підле і лукаве,

Холуйство

у минувшину спливе,

І той ніколи

не доскочить слави,

Хто задля неї на землі живе.