• Бувальщинка

Який пес страшніший

Сергій СТРІЛЕЦЬ.

м. Кам’янка

Черкаської області.

Місцевий злодюжка Антон Тягайло впевнений: мале собача буває противніше і страшніше, ніж вовкодав. І пояснює, чому саме...

Зібралися якось друзяки втрьох на промисел — аби десь щось поцупити та продати. Ішли вулицею селища. Височенний Кирило Зарізяка заглядав за високі паркани й фіксував, що не так лежить. Низенький Андрій Хлебньов оглядався на всі боки, чи, бува, хто не бачить їхню трійцю. Підійшли до двоповерхового особняка Славка-фермера. Кирило заглянув за ворота й радісно усміхнувся, потираючи руки, — неподалік лежали гарно складені сталеві кутники для майбутньої теплиці. Продати їх комусь або здати на брухт — буде гарний навар. Можна потім три дні пиячити й не думати, де копійку дістати. Розповів друзякам, але Антон на те:

— Ні, сюди не варто залазити. Он гляньте — табличка на хвіртці.

Там справді висіла невелика фанерна вивіска: «Обережно! У дворі панує великий злий пес без ланцюжка!»

— Е-е-е! Ха-ха! Хто цьому повірить? То Славко вивісив спеціально для таких, як ми, щоб не залізли у двір, — єхидненько мовив Андрій, а Кирило кивнув на знак згоди.

Першим підсадили Андрія. Він, сидячи на паркані, ще раз оглянув подвір’я — машини не було. Отже, господарі поїхали з дому. Махнув приятелям, мовляв, усе гаразд, перелазьте. І коли вже хлопці підійшли до кутників, із-за хати вибіг невеличкий мопсик і несамовито загавкав.

— Ось вам і великий злий пес без ланцюжка, — процитував табличку, регочучи, Андрій, а другани й собі захіхікали.

— Йди звідси, мале клопеня, бо як угилю виступцем — від стіни тебе відшкрібатимуть! — весело мовив Кирило. Але собача не вгавало — дзявкотіло, аж захлиналося.

Перший кутник узяв Антон, другий — Кирило, третій — Андрій. І тут раптом на гавкіт мопсика вибіг білий і здоровенний, як ведмідь, пес породи кавказька вівчарка. Мить — і Антон, збитий з ніг, уже лежав на спориші. Кирило спробував, було, втікати, та його за холошу вже з тину стягнув собака й за секунду розпанахав штани. Андрій намагався відбиватись кутником, проте пес виявився спритнішим — відступив, затим як плигне на груди нападникові, збивши того з ніг. І ну шматувати його ватяного бушлата, аж клапті летіли.

Злодюжкам пощастило, що в цей час машиною до двору під’їхав Славко з дружиною —— повернулися з базару. Господар угамував собак і, присоромивши крадіїв, відпустив їх, взявши слово, що ті більше ніколи не крастимуть...

— Бачите, — розповідав потім Антон, — отой білий велетень і не почув би, що ми залізли й щось робимо. А кляте собача, хай йому абищо, розбудило його своїм дзявкотінням.