Чому не сплю ночами

Пилип ЮРИК. м. Запоріжжя.

Ні, що не казали б історики, а при однопартійній, хай і тоталітарній, системі таки жилося легше! Я тоді ще дошкільням був, а пам’ятаю, що мої батьки ні про що не журилися. Розбився літак, зазнав катастрофи поїзд — ніхто про це анічичирк. Хтось гранату кинув першому секретареві обкому під колеса машини, хтось тухлими яйцями його закидав — знову ніхто нічого не знає. Кого вбили, кого зґвалтували — можна було довідатися хіба що із забугорних радіоголосів. Хто ж не мав гарного приймача — почувався щасливою людиною. Ввімкнеш «брехунця», а там — виконання та перевиконання, успіхи та перемоги. Хіба що в черзі злі язики теревенили, що не так воно все добре. Але для них існували певні люди, які вели потрібні бесіди, не допомагало — відправляли куди-небудь, щоб не були такими розумними... Одне слово, живи собі та радій, як телятко зеленій кукурудзі!

А що ж тепер? Телевізор — про вбивства. Газети — про зґвалтування. Радіо — про тероризм. Журнали — про секс. Усі разом — про розмову президента з мінським дияволом!

Он Петя Півторакожуха начитався про «голубих», сьорбнув сивухи й вирішив дільничному нашої ОТГ в любові зізнатися. Той насилу відбився, застосувавши, як тепер пишуть, табельну зброю. Нині Петрик у суді доводить, що його переповнювали нестримні почуття кохання до стража порядку.

Ізі Гольдману терористи тільки й сняться. Усі фільми про це переглянув. А потім, повертаючись із села, з іменин куми, увірвався до кабіни водія трамвая й, погрожуючи стартовим пістолетом, змусив їхати... до Ізраїлю. Три години по місту моталися, поки спецпризначенці не пов’язали нападника. В інтерв’ю місцевій газеті він повідомив, що давно хотів виїхати на історичну батьківщину, але грошей потрібних за 10 років так і не зібрав.

Та що там Петя чи Ізя! Он заступник голови облдержадміністрації Сидоров вирішив завести коханку просто на роботі. Все було б непогано. Але Андрій Валер’янович забув, що копію ключа від службового кабінету віддав дружині. Охорона також першу леді області безперешкодно пропускала. От вона й заскочила його на гарячому... Тепер ходить, бідний, із синцями, пошкрябаний, наче на його пиці коти із собаками боролися. Коханці ж довелось у вікно вистрибувати. Добре, що другий поверх, — тільки ногу трохи підвернула, шкандибає. Наші суди поки що такими справами не займаються. А от президент, кажуть, уже готує указ про заміну Сидорова...

І що ж це я про інших? Тут і моє чадо надивилося детективів і стало записувати... мене та дружину. Тепер шантажує: «Не даси папірця з Володимиром Івановичем (Вернадським, звісно!) — прокручу мамі твою розмову з дядьком Славком про тітку Марину».

— Синку, — кажу, — якщо я за кожну таку розмову віддаватиму тисячу, то протягом місяця доведеться й хату продавати!

— Тоді, — він мені, — за 20 «штук» можу продати касету із записом розмови мами й тітки Дарини про стосунки обох із дядьком Богданом. У нас же нині ринок, у мене — бізнес!

І тепер я ночами не сплю. Цікавість розпирає. Що ж там у моєї судженої із Богданом було? Де ті бісові 20 тисяч узяти, коли я й за пів року зі своєї зарплати стільки не зберу? А якщо та справа виїденого яйця не варта? Тільки гроші пропадуть ні за цапову душу. Отож що б там не говорили, а за тієї системи було краще. Мої батьки і я з ними хоча б спали спокійно.