• Пам’ять

Оборонець українства

Олександр БАКУМЕНКО, Володимир БУРБАН, Петро ЗАСЕНКО, Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ, Тамара КОЛОМІЄЦЬ, Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО, Алла МАЛІЄНКО, Василь СПОДАРЕНКО, Василь ЧЕХУН, Михайло ЯКУБІВСЬКИЙ, Микола ШЕЛЕСТ, Анатолій ШПИТАЛЬ, Іван ШПИТАЛЬ.

«Козака несуть і коня ведуть, кінь голівоньку клонить…»
Як же високодостойно та урочисто-журливо оспівує український народ церемонію переведення Людини із буття земного, обжитого, у вічність незвідану! Які розкішні словесні перли добирають українці на пошанування честі та гідності Людини, з якою розлучаються назавжди! «Покрив очі китайкою, заслугою козацькою…»

22 вересня цього року покрив очі китайкою, заслугою козацькою Василь Костюк — козак Симоненкової сотні, доброчесний лицар реєстрового шістдесятництва 1952-1957 років.

ВАСИЛЬ Іванович Костюк народився 18 березня 1932 року в селі Катеринівка Бобровицького району на Чернігівщині. У родині Івана Гордійовича та Варвари Іванівни Костюків було п’ятеро дітей. Середульший Василь звідав «щасливого дитинства» від кремлівського Змія Горинича у лютих голодовках 1932-1933-го та 1946-1947 років. Тяжко пережила родина й лихоліття Другої світової війни 1939-1945 років. Після закінчення Катеринівської початкової та Кобищанської середньої шкіл юнак, заохочений порадою свого великого земляка Павла Тичини (Катеринівка й Піски — сусіди), 1952 року вступив на відділення (потім факультет) журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Університетське середовище, зокрема високий приклад професійної порядності та доброчесна морально-етична позиція декана факультету журналістики Матвія Михайловича Шестопала, сформувало Василя Костюка як Громадянина, Патріота, національно чітко визначеного українського журналіста й письменника. Шістдесятницький ренесанс (1952-1957 рр.) виразно індивідуалізував журналістсько-літературну творчість таких особистостей, як Василь Симоненко, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Микола Сом, Василь Чехун, Борис Рогоза, Микола Будник, Іван Сподаренко, Анатоль Перепадя, Володимир Крижанівський, Микола Кіпоренко… Василь Костюк — невіддільний член цієї талановитої родини, яка стала духовною окрасою нації.

Практика Василя Костюка як професійного журналіста рідко приносила йому сподівану втіху. Його ім’я з видавничих планів вилучали, рідко потрапляли його усмішки в періодику. Причина в тому, що талановитого автора рано взяли «на примітку» «дядькові хлопці» (кадебісти). За що? За те, що його тітка, вивезена в німецьке рабство, потім вийшла заміж за іноземця. Отож підозра. Та й гостре Василеве слово було не до шмиги компартійним владцям. Особливо після того, як у часописі «Жовтень» (№12 за 1968 р.) були надруковані три Костюкові гуморески: «Куманія», «Глухоманія», «Бусурманія». «Смотрящіє» розцінили це як наклеп на славну Країну Рад. «Винних» з редакції покарали, а Костюкові перекрили «творче дихання»… Він змушений був заробляти на хліб-сіль, працюючи на канцелярській посаді — помічником голови правління «Укоопспілки». Але й тут він як міг сприяв «українізації» літератури, добиваючись через управління книжкової торгівлі «Укоопспілки» збільшення накладів книг українськомовних авторів. Дієвим був Василь Костюк і як член правління Українського фонду культури. Як і його університетські побратими, Василь Костюк залишиться в українській культурі як морально непохитний оборонець Українства у зросійщеній Україні.