Щоб не повторилось

Зінаїда ГРУШКО-КОЛІНЬКО.

с. Старолозуватка

Синельниківського району

Дніпропетровської області.

Гравюра Марини Колесник. 2008 рік.

Скриплять вервечки,

колиска гойдається —

Хить та хить.

Дитина не плаче,

не прокидається,

І мати не спить.

Зайди в тую хату,

Що склепом стала,

Перехрестись.

Моя Україно,

дітей ти проспала,

За них молись!

ЦЕ НЕ має повторитись. Ніколи. Для цього треба пам’ятати не тільки голодомор 1933-го, про який вірш, а й про 1921-1923 роки, 1947-й. Молодше покоління, слава Богу, не знає, що таке справжній голод. Це коли не якихось делікатесів, а зовсім нічого їсти — ні крихітки, ні шматочка, ні пилинки. І організм настільки виснажується, що людина стає до всього байдужою. Насамперед відмирають клітини мозку, тому дії абсолютно неадекватні.

Бабуся, повернувшись із Діївки, де проживала з сім’єю зиму в родичів, пішла навідати хрещеника, а там...

Кума від’їла руку свого сина,

Померлого. Прости їй,

Боже, гріх!

І збожеволіла. Спасти

її несила.

Невже таке чекає нас усіх?

Невже не діждемо

нового хліба?

Загинемо і ти, і діти, й я?

На щастя, не загинули. Дідусь ночами ходив до старої силосної ями, де із смердючого силосного сорго витрушував уцілілі зернини, а потім, помивши, варили з них юшку, яка й урятувала моїх рідних. А навесні вже зелень пішла і можна було чимсь втамувати голодні спазми шлунка й кишок.

А дехто ще й тепер цьому не вірить — мовляв, був просто неврожай. Однак причина зовсім в іншому. Голодомор був спланованою акцією. Так звані активісти, задурманені владою, яких вона підгодовувала, забирали в господарів усе до крихти — квасолю і горох із горщиків, гарбузове насіння з торбинок, із залізними «щупами» обходили подвір’я і городи, щоб виявити закопане зерно, вигрібали з погребів картоплю, буряки, моркву, перекидали діжки з квашениною. Нічого не залишали. Прирікали людей на голодну смерть. А потім хтось із активістів звозив тіла померлих до загальної ями. Так було. Таке не повинно повторитися ніколи.