По захист до Тараса

Шевченко для українців не просто знакова постать. Це оберіг, прихисток душі, її відродження... Через те і йдуть до нього в найважчі моменти життя. Дописи про історію Чернечої гори у голодне лихоліття опублікувала на своїй сторінці у соціальній мережі письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс — вдова американського історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса. Ось деякі із них.

Зінаїда Тарахан-Береза, провідна наукова співробітниця Шевченківського національного заповідника в Каневі: «Будівництво сучасного меморіалу у місті Канів почали в найтрагічніші роки в історії нашого народу — в роки голодомору, штучно створеного сталінською державою. Люди піднімали матеріали для будівництва комплексу на Чернечу гору, падаючи від утоми і голоду. З усіх навколишніх сіл сходилися сюди, щоб якось вижити і не померти з голоду і заробити баланду та 2 фунти хліба».

Ігор Ліховий, історик: «Трагічного 1933-го, як розповідала мені донька колишнього директора заповідника Леоніда Скобця, люди також шукали захисту у Шевченка. Пам’ятає, як щоранку на дерев’яний настил причалу сходили з пароплавів нужденні, опухлі, з кривавими ранами на ногах. Просили їсти. Батько й працівники музею, отримуючи якусь зарплатню й маючи городину, варили юшку для приїжджих. Та багато бідолах тут же, неподалік Шевченкової могили, й помирали. Під горою є братська могила, де поховані лише діти, що загинули на таких теплоходах чи поблизу Тарасової гори».

Ольга Білокінь, Віта Дзима, музеєзнавиці: «Один зі свідків, житель Монастирка Олексій Слинько ще за життя встиг показати масові поховання дітей на цвинтарі урочища Монастирок поряд його садиби. В роки голодомору йому, тоді підлітку, доводилося чи не щодень копати невеликі могилки для маленьких мучеників із навколишніх сіл, яких батьки намагались вивезти пароплавом по Дніпру в пошуках порятунку. Але в дорозі діти часто помирали, і батьки несли їх до найближчого цвинтаря неподалік Тарасової гори».

Раїса Танана, шевченкознавиця: «Багаторічний доглядач та охоронець могили Тараса Шевченка Іван Олексійович Ядловський помер у лихий час Голодомору — 21 лютого 1933 року. Помер від голоду. Та про це стало можливим говорити лише тепер. Раніше стверджували, що він помер від хвороби по старості (було йому 87 років. — Т. Р.). У Науковому архіві музею зберігаються спогади, записані у 1995 році від колишньої працівниці готелю Шевченківського заповідника Цінько Ганни Григорівни (1909 р. н.). У них, зокрема, говориться: «Була тоді голодовка. Люди падали, як солома... Одного разу директор готелю послав мене до діда Ядловського, щоб я йому костюм пошила на смерть. Видно, хтось йому сказав, що він уже доходить...

Отож як послав мене директор, то я і пішла. Прийшла, а він сидить такий висохший, труп один, дерев’яні ложечки робить. Я й кажу йому, що мене послали, щоб я костюм вам пошила. А він мені: «Я вмру і в цім костюмі, що на мені. Краще б ви мені їстоньки принесли. Я з голоду вмираю. Я живих людей тут не бачу. Всі помирають з голоду... Ніхто не приходить». І так плакав, бідненький. Поки, було, подужає, то вийде, було, на гору — та хоч гукне кого. А як не зміг вже ходити — то не міг і гукнути. Я зняла мірку, пошила йому костюм. Сказала директору готелю, щоб послав йому їсти. Але було вже пізно. Дуже він отощав. Не помогла йому їжа. То так воно, бідне, і померло з голоду».

Похований Іван Олексійович, за його бажанням, неподалік могили Т. Шевченка. На його могилі стоїть гранітний обеліск із зазначенням, хто тут похований, та зі словами Н. Д. Бурган:

Сивенького старого дідуся

Запам’ятали люди на могилі.

Він всіх гостей привітно

зустрічав,

Знаходив кожному слова

Ласкаві, щирі.