• Вітаємо ювіляра!

Поет від істинного Бога

Дмитру Iванову — 75

ПОЕТ Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівка Новгородківського району на Кіровоградщині. Працював причіплювачем у колгоспі, співробітником кіровоградської районної газети «Зоря комунізму», старшим редактором Чернігівського науково-методичного центру народної творчості, робітником теплиці в радгоспі імені Фрунзе Чернігівського району, співробітником відомої газети «Гарт». Від 1991 року і до сьогодні — головний редактор чернігівської обласної газети «Гарт». Заслужений журналіст України.

Очолював Чернігівське обласне літературне об’єднання, Чернігівську організацію НСПУ.

Лауреат Республіканської премії імені М. Островського, Всеукраїнської премії імені І. Нечуя-Левицького, Міжнародної української премії імені Г. Сковороди, літературної премії імені М. Коцюбинського, обласної літературної премії імені О. Десняка. 2010 року за книжку «Село у терновому вінку» поет став лауреатом Шевченківської премії.

Більшість поезій — сюжетні, драматичні, створені на основі неординарних життєвих епізодів. Дмитро Іванов — майстер психологічного портрета; буденні побутові історії, зображені ним, стають ознаками часу і висвітлюють людину з її найхарактернішими рисами. Найчастіше звертається до жанру балади, розглядаючи болючі теми села. Окремі його твори перекладені російською, білоруською, башкирською, казахською, киргизькою, литовською, молдавською, болгарською мовами.

Дмитро Іванов — завше бажаний гість в редакції «Сільських вістей» і на шпальтах всенародної газети.

…Незабутній Борис Олійник назвав його поетом від Бога. Істинно справедливо! А от шлях у велику літературу і всенародне визнання звідти, з українського степового села Тарасівка. В одному з інтерв’ю поет розповів про це так:

«Я в дитинстві любив слухати розповіді старших. Вони малоосвічені або й зовсім неграмотні, але генетично вроджені інтелігенти. І тепер часто думаю: якби міг хоча б на десять відсотків так відобразити, як розказувала мама! Це фантастика! І як же мені шкода, що не записував того всього. Думав, що вони вічно житимуть.

Мама як почнуть, було, щось оповідати — я наче кіно якесь дивлюся. Такі у них образи були: пташечка — або радіє, або плаче, або вітається з людьми, сонечко красне, місяць ясний... Дуже багато пісень знали. І дід Овсій був у нас, і дядько Василь Мусійович Скороход — ходячі енциклопедії. Звідки вони брали отой живий, образний колоритний говір — не знаю. Десь воно з отого Тарасівського кореня, із степового. А ще ж «Кобзар» старі люди напам’ять знали. Ми, малеча, просто вбирали ту мову. На базарі мама купила якусь картину, де Катерина біля річки голову руками обхопила, а поруч малесенький Івасик лежить. І я часто журився, мені було їх страшенно шкода. Все чіплявся до старшої сестри Марусі, щоб вона мені почитала «Катерину». Так із поезією Тараса Григоровича і зростав. Тому ота велична премія — вшанування не лише мене як поета, а й роду мого, моїх односельців. Я в той день, коли мені вручали Шевченківську премію, дякував і Богу, і Шевченку, і батькам своїм рідним, і батькам моїм хрещеним у літературі — Івану Драчу та Борису Олійнику, що мене благословили і як зернину в долонях пронесли через десятиліття аж на вершину Тарасової гори».

Із роси і води вам, Дмитре Йосиповичу!

Білявий хлопчик в бiлiй льолi...

Білявий хлопчик в бiлiй льолi,

Немов метелик, з хати — пурх!

Залопотіли п’яти голi,

Аж закружляв качиний пух.

Сяйнувши щічками калинно,

Промчався вибриком крутим

І теплим дощиком невинно

Лопух за хатою скропив.

Над ним, де ранок змiв Стожари,

Такий манюнiй, з кулачок,

Заплутавшись в куделі хмари,

Гуде близенький лiтачок.

Це ж поки баба вийде з хати!

Мерщiй — на грушу, між гілля,

Та й спробувать літак дістати

Лозинкою iзвiдтiля.

Заліз. Не віриться й самому…

Але, де сердився літак,

Повисла в небі голубому

Пір’їна біло-золота…

То й що! Згори дивитись любо,

Як ген вітряк телят пасе,

Як степ рясний зеленочубий

На спинi марево несе.

До степу шлях такий широкий

Тече з-під груші, як вода,

І в щось дале-е-е-ке та високе

Якраз на обрiї впада.

Ага! Тож мiсто галасливе

Виднiється крiзь далину.

Яке ж то дивне та красиве!

І хлопчик руку простягнув.

— За стовбура тримайсь! Незграба!

Впаде! Розплющиться об шлях!

Мов гуска біла, човга баба

До груші з костуром в руках.

Взялися очі сивим глянцем,

Під ноги падають слова.

А хлопчик їй:

— Бабусю, гляньте,

Он дременув бичок з хліва.

— Ой, лишенько! — стриба кульгаво

Подвір’ям крик її душі…

Бичок обнюхує кульбабу,

Що золотiє в споришi.

Аж тут бджола, з кульбаби знявшись,

Збудила в крильцях спiв гнучкий —

І впав бичок, бджоли злякавшись, —

І засміялися качки…

Петрів батіг

Мов сонце, поле повновиде

Мені котнулося до ніг.

За ним,

як синій неба видих,

Залив большак

петрів батіг.

І тільки цвіт в зіниці вдарив,

В селі, де ніч пішла на спад,

Жіночий крик протужив хмари

І повернув мене назад…

Он журавель той крик запеклий

Підпер задимленим плечем,

І з-під ревкомівців, ще теплих,

Багряне полум’я тече.

Палають свитки домоткані,

Шаблями складені уряд;

Неначе глеки, на паркані

Відтяті голови горять,

Встромивши в голову ревкому

Сталеві погляди: мовляв,

Ну як тепер тобі самому?

Ти ж нас кріпитися вмовляв.

Тримайся, Петре!

Нам-то легше —

Ми вже сірієм, як граніт…

Полковник оком люто креше,

На чорношличників гримить:

— Ану ж бо, хлопці, швидше, цугом,

Не поволоком — так ривком

Тягніть сюди з повітки плуга,

Нехай покаже нам ревком,

Чи зможе землю він орати

Ту, що в хазяїна забрав.

Ач, як насупився, проклятий!

Наган розсудить, хто з нас прав.

Уже поживу вчули круки.

Радійте зустрічі, мерці!

Плюєшся, стерво одноруке?!

В ярмо його! В ярмо! Мерщій!

Ось так. Ну, годі зуби шкірить.

Ну що ви все: ги-ги, га-га?

Вдеріть із нього краще шкіри,

Сплетіть із неї батога…

Як шкіру дерли, вп’явсь зубами

В зомлілий батьківський поріг…

І над катовищем небавом

Розцвів страшний Петрів батіг.

Набивши люльку штуковинну,

Полковник з диму зашкварчав:

— Як зореш зараз десятину —

Живим залишу шкабарча.

А сам хлоп’я трирічне тузить,

Зловтішним давлячись смішком:

— Ану давай, червонопузе,

Погейкай тата батіжком.

— Не бійся, синку.

Скоро мама

Проснеться…

Сліз дарма не лий…

Давай пограємось.

Я — маня,

А ти — погонич мій малий…

…Рве голова ревкому спину

Й крізь регіт, що стриба кругом,

Шепоче:

— Зорем поле, сину,

Ти засіватимеш його!

Хлоп’я біжить за плугом кволе, —

Батіг вперед тільце схилив, —

І, сумно дивлячись на поле,

Поволі сивіють воли.

Рясний кривавий піт отерпло

Рілля ковтала…

Гув Дніпро…

І, мов червоний корінь,

вперто

Вростав у борозну Петро…

І нині

я згадав цей корінь,

Де поле радісне обліг —

Петрів батіг

а чи цикорій?

Петрів батіг!

Петрів…

батіг…

Ось і повернулася весна…

Ось і повернулася весна.

Знову повернулася додому.

Хвиля усміхнулась до весла,

Грім вклонився листу молодому.

Знову напинаються в землі

Саду підростаючого вени,

І гойдає гілочки малі

Мрія материнства сокровенна.

В ярового поля почали

Різатись молочні зубенята.

Повернувшись,

вчаться кочуни

Рідне небо крильми зупиняти.

Над рікою заячі борщі

Піднімають капловухі стебла,

І в туманах завтрашні дощі

їдуть в гості до нічного неба.

Знову повернулася весна.

Господи, я так тужив за нею,

Що, здавалось, туга навісна

Води поспивала під землею

І мене, змалілого, несла

Над пустельно-переблідлим краєм…

…Ось і повернулася весна

І в моїх обіймах розцвітає!

1982.