• Постаті

«Серце скапує у слова...»

Володимир БУРБАН.

13 вересня минуло 90 років од дня народження Бориса Микитовича Харчука (1931—1988 рр.) — визначного українського прозаїка, автора епічного чотиритомного роману «Волинь» і багатих колоритних повістей та оповідань.

ЙОГО серце, у яке так щедро скапували слова, зупинилося рано — на 57 році життя: у розповні таланту і творчих задумів письменника.

Породило його старожитнє, насичене бурхливою історією Тернопілля. Тут, у селі Лози, торував він свої перші життєві стежки. Пастушкував, недужими дитячими руками тримав чепіги плуга. Закінчивши середню школу, навчався у Кременецькому, згодом Полтавському педагогічних інститутах. Рано виявив схильність до писемного слова. Закінчив Вищі літературні курси в Москві. Короткий час працював інструктором, завідувачем сектору преси ЦК комсомолу України, редагував журнал для дошкільнят «Малятко».

Колись Байрон сказав про себе: «Одного чудового ранку я прокинувся і побачив себе знаменитим». Так і Борис Харчук одразу прославився першою книжкою — «Йосип з гроша здачі». У тодішній художній прозі це було нове, свіже слово, прозоре і переконливе, без сантиментів, «козацької сльози розчулення», на яку так багата наша література. Після успішного дебюту письменник запрацював надзвичайно потужно й продуктивно. Майже 10 років Борис Микитович присвятив роботі над широкоформатним романом у чотирьох томах «Волинь». У доробку письменника романи «Майдан», «Хліб насущний», «Довга дорога», збірки оповідань для дітей «Зазимки й весни», «Станція Настуся» (за враженнями кількамісячної подорожі цілинними землями Казахстану). Повісті «Школа», «Горохове чудо» теж зачіпали тему дитинства.

Можна сказати, що наскрізною темою багатьох творів письменника стала його улюблена Волинь. І зрозуміло, чому: у волинянах закодовано могутній національний ген українства. Він зобразив трагедію волинського села під час Другої світової війни і в повоєнні роки. Віддав належне «класовій боротьбі» в селі, «торжеству» колгоспного ладу. Але й за цих умов не раз наражався на нищівну критику «за відхід від принципів соціалістичного реалізму» та «націоналістичні думки».

Дещиця соціальної мімікрії не оминула Бориса Харчука. Але перемогла висока реалістична культура, правда життя. Літературний критик Сергій Гречиник, вдумливий дослідник творчості письменника, зауважив:

«Він писав переважно про тих, кому не до книжок, хто день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого і своєчасно почутого».

І ще одна цитата, тепер із твору Б. Харчука «Соломонія», в якому головна героїня сповідується:

«Я робила, як віл. Не лише на городі. Куди пошлють. Жнива і мене зривали з городу. Я була і на комбайні, й коло паровика. Зерно в мішки, просто в борти і — на станцію: перша заповідь. Я зачерпувала зерно такою лопатою, як ківш екскаватора. Я двигала на собі мішки, як гори. Мчала додому — з пекла в пекло, а в кишенях сачечка — жито. Признаюсь: я інколи насипала його за хляпаві халявки своїх гумовців. У мене трудоднів — воляча книга списана, але коли то видадуть, коли вцідять по тих сто грамів?».

Те саме можуть сказати тисячі колгоспниць-ветеранок, хіба що додавши відому приповідку: «Трудодень, трудобдзінь, трудоодиниця — батько ходить без штанів, мати без спідниці».

Харчук першим серед українських письменників забив тривогу з приводу «недовирубаних лісів», «недовисушених боліт», загрози екологічної катастрофи. А що маємо сьогодні? На очах міліє, цвіте, зневоднюється Дніпро-Славутич, перетворюючись на забруднену всіма хімічними елементами стічну канаву. Виснажуються унікальні українські чорноземи, загрожуючи перетворитися на пустелі з піщаними бурями. Чи порятують нас фейки з уявним мільярдом посаджених дерев?

Бориса Харчука називали «хірургом української душі», а творчу манеру — «школою старих майстрів». Сувора стриманість, скупі слова були й рисами його характеру. Був вимогливим у виборі друзів. У нього на квартирі часто можна було бачити незабутнього Миколу Лукаша, який був на той час в опалі. Борис Микитович підтримував друга матеріально, підгодовував обідами та вечерями.

Близько познайомитися з письменником мені випало під час спільного відрядження до Волині. Він мав можливість побувати в багатьох школах Ратнівського району, виступаючи перед учнями загальноосвітніх шкіл, викликаючи щире захоплення.

Був схильний до гумору. Якось, відговорюючи мене від куріння, висунув такий вельми переконливий аргумент: «Якби людині призначено курити, то в неї на голові був би комин...».

Попри виваженість Борис Микитович міг бути запальним і нестримним. Учасників на письменницькому з’їзді, що відбувався у залі засідань Верховної Ради України, вразив його пристрасний виступ, який шокував навіть найвідданіших перебудовників.

«Харчук потроху застаріває», — можна почути сьогодні. Зрештою, так чи інакше «застаріває» чи не вся українська класика. Бо Україна опинилася перед жорстким і жорстоким вибором — книга чи хліб?..

Може — хтозна, — завтра нам забракне письменницького слова і ми припадемо до нього, як до криниці для спраглих.