Який хліб ми їмо?

Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ.

Київ — Славута.

ЩОРАЗУ, приїжджаючи в місто Славуту, що на Хмельниччині, купував смачний хліб місцевого виробництва, ще й брав до Києва кілька буханців, аби пригостити дітей та внуків. Ось і цього разу, йдучи в гості, купив на обід хлібину домашнього. А коли розрізав, то побачив усередині зелене кубельце. Звісно, ми той хліб їсти не стали. Але розмова, чим нас годують, набрала обертів. Господиня розповіла, що куплений нею буханець за три дні перетворився просто на шматок спресованої сажі з неприємним запахом, після якого ледве руки відмила. Та й інші містяни нарікали, мовляв, хліб, куплений зранку, вже до вечора починає кришитися. Тож боязко від думки, що туди додають. Зрозуміло лиш одне: продукт недоброякісний.

Наступного дня я подався шукати справедливості. Зайшов спершу на хлібозавод, але директора Івана Дмитровича Панчука не застав, тому залишив у приймальні скибку зеленого хліба і номер свого телефону. Далі навідався до кіоску із шепетівським шматком сажі. Завше така привітна продавщиця цього разу, як кажуть, розкрила на мене рота. Зрозумівши, що доводити реалізаторці продукції її неправоту марно, направив свої стопи до міської ради.

Дорогою телефоном зі мною зв’язався директор Панчук і відразу випалив: «То не наш хліб». Але опісля таки пообіцяв з’ясувати все і вжити заходів. Щодо використання звезеного не реалізованого за два дні хліба пояснив, що за технологією допускається додавати його в невеликій кількості у заміс. Але ж цей хліб перекидався на полицях магазинів, брався митими чи немитими руками, а нині епідемія. Такою «економією» можна рознести інфекцію. На зауваження директор промовчав, але пообіцяв розібратись і навіть знизити наполовину ціну на хліб, який не продався за день. Що ж, це було б розумно: за менші гроші люди черствий хліб швидко розбирали б. А новий у пекарні випікався б без домішок, був би смачнішим і не кришився при нарізанні. Дав би Бог, щоб слова свого Панчук дотримав.

Тим часом я вже підійшов до міської ради. Заглянув до одного із заступників голови. Жінка якраз стояла на порозі кабінету навпроти і розмовляла з колегою. Кинувши мені через плече «зачекайте», продовжила обговорювати новини. Я простояв у коридорі за її спиною рівно сім хвилин, повернувсь і попрошкував далі шукати щастя. Підійшов до кабінету з вивіскою «Заступник голови Ігор Дмитрович Піголь». Чиновник, не відповівши на привітання, кинув: «Слухаю вас». Збагнувши причини мого візиту, сказав, що я мав при покупці взяти чек (а де на базарі касові апарати?), з’ясувати у продавця, звідки той хліб, прізвище, викликати працівника поліції, аби він склав протокол, а то чим він (Піголь) доведе, що цей хліб куплений саме там. Не сказав хіба що, аби я приніс йому документ із лабораторії, якої в Славуті нема. А для того, щоб міська рада почала з’ясовувати, які буханці продають людям на базарі, потрібно написати заяву і віднести у Центр надання адміністративних послуг. На запитання, чи можу залишити заяву в міськраді, щоб не тьопати два кілометри до ЦНАПу, відповів коротко: «Тепер такий порядок».

Порядок так порядок. Ось тому і звертаюсь із листом у редакцію газети, аби всі знали, як чиновники «дбають» про добробут свого народу, котрому повинні служити вірою і правдою, і чому з такими керівниками народ залишається безправним.

Від редакції. Дуже сподобався цей лист небайдужою позицією автора. Якби переважна більшість громадян із такою ж рішучістю домагалася справедливості в усіх царинах нашого буття, ставлення чиновників до своїх обов’язків поступово змінювалося б. Адже ми забуваємо, що чиновники, від найнижчого до найвищого, — це найняті нами на службу менеджери, які одержують зарплату з людських податків, тому мають підошви стирати, реагуючи на ініціативи, скарги та зауваження громадян. А не роблять цього через те, що часто-густо виявляємо байдужість там, де не повинні мовчати. На байдужих і скромних, як кажуть, воду возять.