• Наші святині

Пересопницьке Євангеліє

_{Українській Першокнизі, на якій присягають президенти, виповнилося 460 років}

_{450 факсимільних копій}

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Культурно-археологічний центр «Пересопниця».

…ВСЕ змінилося 2011-го, коли від часу завершення створення у монастирі в Пересопниці Першокниги виповнилося 450 років. Дату відзначали на державному (навіть на міждержавному) рівні, позиціонуючи її як таку, що має об’єднати ввесь слов’янський світ. А й справді, тоді ніщо не віщувало війни з Росією…

Тож до Пересопниці проклали газогін (який нарешті приніс цивілізацію ще і в п’ять сусідніх сіл), рівненьке асфальтне покриття, відремонтували ФАП. А найголовніше — звели з нуля сучасний археологічний комплекс (архітектор Віктор Ковальчук). Цей комплекс об’єднав музей Першокниги та фрагменти княжого міста Х-ХII століть із фортифікаційними спорудами та садибами місцевих мешканців. Пригадую, як із тодішнім головою ОДА Василем Берташем приїхала до Пересопниці, коли робота наближалася до кінця. «А скільки коштів вклали у проєкт?» — допитувалася. «За гроші й дурний збудує, а ти спробуй без грошей», — почула дещо несподівану відповідь. Тобто коштів, як завше, не вистачало, тож долучали меценатів. А навзаєм дарували їм інкрустовані коштовним камінням факсимільні примірники «Пересопницького Євангелія»: їх тоді видали лише 450 — під відповідну дату.

І хоча сказати, що Пересопниця враз перетворилася на туристичну Мекку, поки що не випадає, все ж сюди активно потягнулися туристи. Хіба вам не хочеться побувати в намолених місцях, де народилася святиня, на якій присягають на вірність українському народові президенти незалежної України? Тільки чи служать йому вірою і правдою, то вже величезне питання… Отак і живемо: вони окремо, ми окремо. Бо в кожного своя правда. А от мудрість у народу, звісно, зовсім інша. Саме тут це відчувається особливо.

_{Погляд в історію}

ЩОБ зрозуміти витоки цієї мудрості, зазирнімо в глиб століть. Історія зберегла найбільш імовірну версію появи першої української рукописної книги. Євангеліє створювали в 1556-1561 роках архімандрит Григорій, що досконало володів кількома мовами, та художник Михайло Василевич. Вони вперше переклали Новий Заповіт Біблії (Євангеліє) близькою до народної мовою і відтворили це на 960 сторінках пергаменту! Розпочали роботу в Заславському монастирі (нині Ізяслав Хмельницької області), продовжили й завершили в монастирі в Пересопниці. Як бачимо, на це знадобилося п’ять років.

По суті, то був виклик тогочасній дійсності. Більшість людей не могла осягнути Святого Письма церковнослов’янською. Автори залишили такий відгук про призначення рукопису: «Для читания церквей, для науки люду христианского». Тобто «Пересопницьке Євангеліє» мало стати основою для читання, освіти, виховання.

Так і сталось. Одразу після створення книга помандрувала до Заславського православного монастиря, а вже на початку ХVІ століття потрапила на велику Україну. Зафіксований і такий історичний факт: у 1701 році гетьман Іван Мазепа подарував Євангеліє Вознесенському монастиреві в Переяславі, де воно надовго знайшло собі притулок. Саме тут як співробітник археографічної комісії 1845 року з книгою ознайомився Тарас Шевченко, високо оцінивши її. А Іван Франко вважав твір літературним взірцем.

Мало хто знає, що Першокнига писалася на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської. Походила вона з роду Гольшанських, корені якого йшли від литовського князя Живинбунда. Її батько був князь Дубровицький, Степанський та Гольшанський, мати — з роду волинських князів Сангушків.

У шлюбі з Кузьмою Заславським Анастасія народила двох дітей — сина Януша-Івана Заславського та доньку Анну, яка стала дружиною волинського князя Івана Чорторийського.

Родинне життя Анастасії було щасливим і безхмарним. І раптом 1556 року помирає чоловік — князь Кузьма. Анастасія приймає чернецтво: йде до Заславського жіночого монастиря, а в пам’ять про чоловіка вирішує створити Євангеліє, рівних якому не було б в усій окрузі. І запрошує для цієї святої справи архімандрита Григорія та писаря Михайла Василевича… А затим переїздить до Пересопниці: вже невиліковно хворою, але з бажанням «видіти діла свого кінець». Віриться, що княгиня таки побачила остаточне творіння свого духу, бо померла вона того ж року…

Так українці дістали можливість звертатися до Бога рідною мовою: «Отче наш, котрий єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє…» — зашепотіли вуста малих і старих поборників батьківських традицій і православної віри.

_{Пів життя — на вівтар Першокниги}

НОВІТНЯ історія «Пересопницького Євангелія» пов’язана з іменем рівненського письменника Євгена Шморгуна, що народивсь і виріс у Пересопниці.

— Очевидним залишався факт: української Першокниги не було б, якби не було самої Пересопниці, яка в сиву давнину, 1150 року, вирувала як велике місто, центр удільного князівства. А от у ХХ столітті перетворилась на… неперспективне село, де жодних тобі вигод цивілізації і навіть згадки про те, що саме звідси полетіло у світовий обшир наше рідне слово. І це не давало мені спокою, — розповідає Євген Шморгун.

Він, зібравши по крихтах історію створення книги, міг переконати будь-кого, що в Пересопниці просто-таки необхідний хоча б пам’ятний знак «Пересопницькому Євангелію». Кого тільки письменник сюди не возив, навіть президента України в екзилі Миколу Плав’юка! А відтак прочинив двері кабінету заступника голови облвиконкому Степана Чорнолоза. Певна річ, що офіційно той підтримати ідею не міг. «Ти працюй, а я допомагатиму», — сказав він Євгенові Івановичу. І став таким собі «сірим кардиналом», який допоміг встановити пам’ятний знак Першокнизі без… жодної копійки. Скільки ж перипетій та життєвих колізій тому передувало! Євген Шморгун пригадує одну з них:

— Ми з художником Костянтином Литвином уявляли, що це буде великий дикий камінь, зсередини якого, ніби світло, йде до людей Книга. Каменярі відкрили секрет: щоб камінь стояв вічно, його треба вирубувати вручну, а не брати готовий валун! Уявляєте, скільки то праці, адже наш пам’ятний знак важить ні мало ні багато — 15 тонн! Кар’єр знайшли в селі Ясногірка Сарненського району — його тоді розробляли литовці. Директор мені й каже: «Я не проти такого благодійного жесту. Але мені потрібна підтримка колективу». Зібрали збори, і люди підтримали ідею. Незабаром мені зателефонували земляки: мовляв, приїхала якась машина і звалила в центрі села величезну кам’яну брилу. Це і був майбутній пам’ятний знак, який установили тут 1989 року.

За задумом, поруч мав постати ще храм-пам’ятник Першокнизі, кілька проєктів якого розробив той-таки рівненський архітектор Віктор Ковальчук. Але… Понад два десятиліття вони так і залишалися проєктами.

_{...Й 10 унікальних Євангелій}

НАПЕРЕДОДНІ 460-річчя стартували розкопки, стратегічна мета яких — знайти залишки монастиря, де творилася книга.

Керівник археологічної експедиції Олексій Войтюк розповідає: «Більшість знахідок — а це скляні та металеві прикраси, натільні хрестики тощо — можна датувати XII-XIII століттями, коли Пересопниця була столицею удільного князівства. А ось перстень знайшли такий, які масово траплялися на козацьких могилах: це вже XVI-XVII століття, коли тут був монастир, рештки якого шукаємо розвідковою траншеєю».

Науковці ж 29 серпня репрезентували в Пересопниці інсталяцію «Рукописні книги України»: це виставка Євангелій, зібраних за останніх півтора року. Тут 10 точно відтворених рукописних пам’яток, оригінали яких датують XII-XVI століттями. Зокрема, Реймське, яке ще називають Біблією Анни Ярославни і яке в XI столітті «виїхало» до Франції, у Реймс; Холмське, що датується XIII століттям; Закарпатське, Галицьке, створене 1144 року, — його копію нещодавно подарували музеєві в Пересопниці. А ось «Нобельське Євангеліє» теж з’явилося на території нинішньої Рівненщини, причому ще раніше від «Пересопницького»: 1520 року! Його оригінал зберігається в бібліотеці Академії наук Литви. В тому ж, що «Пересопницьке Євангеліє» залишилося в Україні, директор культурно-археологічного комплексу «Пересопниця» Іван Солодуха вбачає Божу поміч. Воно ж бо двічі потрапляло до Росії — але неодмінно поверталося додому.