• Болить

Багатозначне слово «неформат»

Анатолій МАТВІЙЧУК,

народний артист України.

З наближенням Дня Незалежності вже почались якісь мікроконфлікти і скандали в артистичному середовищі. Справді, рік ювілейний, цифра символічна — і кожному хочеться потрапити в один зі знакових концертів, що буде транслюватися на якомусь із провідних телеканалів...

НЕ МОЖУ сказати, що мені абсолютно байдуже, чи потраплю я до якогось телеефіру в ці святкові дні. Але я залишаюся спокійним. Я розумію свої шанси на це, зважаючи на культурну політику нинішньої влади, на корумпованість шоу-бізнесового середовища, на спрямованість провідних телеканалів і взагалі на те, як швидко все міняється в цій країні.

Часто згадується 24 серпня тридцять років тому — мить проголошення Незалежності, яка застала мене на стадіонному концерті в Тернополі. Якраз перед моїм виступом до мікрофона підійшов хтось із політиків і оголосив цю неймовірну новину. Далі все було як у сні — мені знайшли синьо-жовтий прапор, і за мить я вже гасав по полю переповненого стадіону з піснею:

«Гей, ви, хлопці-запорожці,

А де ж ваша сила?!

Чи свою козацьку славу

Ви не розгубили?!

Будем, хлопці-запорожці,

Завжди пам’ятати —

Хто безкрилий, той безсилий,

Тому не літати!»

Незабутні часи. Повертаючись до них, намагаюся зрозуміти, коли я відчув, що мені в моїй країні не дають літати, підрізають крила і забирають інформаційний простір.

Може, це сталося тоді, коли, мов гриби після дощу, почали з’являтися нові радіостанції у ФМ-діапазоні? Я, окрилений і натхненний, звертався до однієї, другої, третьої, а у відповідь чув оте багатозначне слово — НЕФОРМАТ.

Хтось прийшов у наш інформаційний простір і почав активно форматувати його, викидаючи всіх, хто був вихований на українській традиції і поважав поетику та мелодику рідної землі. А утворений вакуум поступово заповнювався клонами західної музики, які копіювали все — від мелодій та аранжувань до манери поведінки і зовнішнього вигляду.

А можливо, вперше я відчув, що мені підрізають крила, коли один із новоявлених продюсерів запропонував його «дах» з обіцянкою активної ротації в ефірі. Але при тому сказав, що права на ВСІ мої пісні, що потраплятимуть до ефіру, мають належати йому, тобто він має стати власником моїх майнових прав! Я обурено відмовився, а натомість почув фразу, що такі артисти, як я, незабаром будуть жебракувати на вулицях...

Чи це трапилося тоді, коли один скандальний і одіозний нині діяч шоу-бізнесу мовив у компанії артистів, упівоберта звертаючись до мене: «Канешна, ви, митці, уже палучілі свайо, і у вас впереді маячіт вєчность — а нам нада свайо баблішко касіть...» Я тоді вирішив проігнорувати цього гіганта шоубізу, бо ми з ним були ніби з різних планет! Проте інопланетяни врешті перемогли!

Знаєте, що було нестерпно? Коли після концертів тебе оточували люди і питали: «А куди ви зникли? Вас немає в ефірі! Ми гадали, ви вже закінчили співати»...

Так, ми пропали з ефірів. Усе покоління відразу. Бо там мали бути фрики і трансвестити, скандалісти і наркомани, нашвидку зліплені «зірочки» і чиїсь проплачені лялечки. Я й досі пам’ятаю фразу Тато Бароняна, який ніби жартома обронив колись: «Култура на Украина закончилься і началься шьоу-бізнес!»

Але незважаючи ні на що, я продовжував писати власні пісні та вірші, витрачати гроші на аранжування і студійний запис, ніби це й справді було комусь треба. В одному інтерв’ю я назвав те, чим займаюся, «мистецтвом ходити по воді». Бо тільки віра тримала мене на плаву.

А потім раптово мені відкрився світ: Австрія, Угорщина, Чехія, Італія, Іспанія, Канада, Америка... Виявилося, що українці в пошуках кращої долі давно вже розселилися по планеті (і продовжують активно це робити!), і їм дуже потрібне те, що єднає їх із рідною культурою. У моїх піснях та віршах вони бачили щось важливе для себе...

До всього я перестав сподіватися на політиків. Незалежно від їх політичного спрямування вони ВСІ були байдужі до культури, не вбачаючи в ній могутнього об’єднавчого значення. Навпаки, їм треба було розділяти країну, гуртуючи свій особистий політичний електорат. Я не бажав обслуговувати нічиї інтереси, продовжуючи наївно вірити, що в комусь із них спалахне хоч іскорка сумління. Боже, який я був наївний...

Я залишаюся наївним і по сьогодні. Ще продовжую вірити, що люди зберегли в собі здатність відділяти правду від брехні, талант од бездарності, мистецтво від заробітчанства. Однак таких людей стає дедалі менше, бо критерії розмиваються, а підміна культурних цінностей стає тотальною. І річ аж ніяк не у зміні поколінь! На світі є чимало країн і народів, які купаються у своїй власній культурі, а не тупо, як ми, йдуть у фарватері чиїхось нав’язаних ззовні трендів. Але для цього потрібно бути народом, а не конгломератом, що орієнтується на смаки і забаганки доморощених олігархів.

Нарешті, був останній штрих, коли я відчув: крила мені ні до чого, потрібно щось інше. Коли прийшла нова влада, і я побачив урочисте... шоу в День Незалежності України на столичній Софійській площі. Ось де був апогей бутафорських цінностей і торжество тотальної підміни свідомості. Він забрав у мене останні надії на щось світле, добре і вічне, пов’язане з культурою рідного народу.

Проте ні, не забрав! Бо, як казали спартанці, надія вмирає останньою. І хоча все йде за якимсь дивним сценарієм примусової українізації, я розумію його поверховість. Класики говорили: не треба боротися за чистоту, просто не потрібно смітити. Не треба переучувати російськомовних, щоб саджати їх в ефірі телеканалів, не треба писати дурних текстів для своїх пісень, аби відповідати квотам, не треба знімати псевдоукраїнських гумористичних серіалів, в яких українці мають вигляд ідіотів. Не треба! Просто дайте право українцям — справжнім носіям цієї мови, культури і традиції на активну участь у творенні рідної культури, не відсікаючи їх від інформпростору.

І наостанок кілька слів про «ейджизм» (дискримінація людини через її вік. — Ред.) Про нього так багато говорили нинішні українські «мегазірки». Що, мовляв, дуже негарно і аморально перекривати кисень артистам, які старші за віком, але ще готові працювати на благо рідної культури. Так от — я відчуваю сьогодні на власній шкурі цей ейджизм, та ще й на тлі тотальної сегрегації справжніх носіїв національної культури. Бо їх майже НЕМА в нинішньому інформаційному просторі держави Україна. А є здебільшого пристосуванці, імітатори та симулякри, які бачать себе в українській сучасній культурі, але не відчувають цієї культури в собі.

Ось чому я не планую участі в жодному пафосному концерті з нагоди Дня Незалежності, а прийняв запрошення від одного з чудових містечок на Заході України, де мої пісні будуть лунати доречно й органічно цього славного дня.

Слава Україні!