Iз невгасимим вогником кохання Василь САДОВИЙ. Закарпатська область. Віддаляючи нас від подій минулого століття, роки, що минають, виявляють імена нових героїв — борців за Карпатську Україну. Багато з них після приходу мадярського режиму пішло в підпілля: за тих часів називати себе українцем було смертельно небезпечно. Потім окупантів вигнали радянські війська, які не менш жорстоко розправлялися з виявленими січовиками. Нині правда про Карпатську Україну нарешті відкрилася суспільству. Щемну історію життя подружжя Чепинців першою описала дослідниця й журналістка Марія Селехман. За участь у «Карпатській Січі» Василя Чепинця заслали до Колими. …СПУСКАЮТЬСЯ сходами двоє: Василь Чепинець і Олена Сливка. Молоді, збентежено щасливі, вони вирушають на вінчання, щоб Богові скласти присягу на довічну вірність... У парі подружжя щасливо прожило сім років. Обоє вчителювали у селі Поляна Свалявського району. Одного світанку за чоловіком прийшли. — Сина бережи, — сказав на прощання дружині Василь Іванович. Та хіба треба було про таке просити? Василько був найдорожчим скарбом, який у неї залишився. Хоча Олена стала дружиною «ворога народу», мусила далі жити й працювати. З односельцями віталася, не опускаючи голови. Заочно закінчила філологічний факультет Ужгородського педінституту. Тим часом листи від чоловіка приходили дедалі рідше й рідше. За скупими рядками вловлювала біль і відчай людини, яку надовго відірвали від сім’ї, від улюбленої справи. Якось увечері, вкладаючи Василька, сказала матері: поїду з сином до чоловіка. Незвідана дорога була далекою. Потягом до Львова, далі до Москви, швидким до Хабаровська. Звідти добралися до Магадана, а потім у загублену від людського ока глибинку Сусуман. Два тижні Олена Іванівна під стукіт коліс підбирала теплі слова для чоловіка, які скаже при зустрічі. Вечоріло, коли із сином вийшли з автобуса. Ніхто їх не чекав, не зустрічав. Розшукала кімнату для приїжджих і попросилася на ночівлю. Ледве зазоріло, вирушили шукати ту невідому й загадкову зону. Її неочікувана поява неабияк здивувала начальство, але побачення дозволили. І ось до них вийшов... не чоловік, а виснажений скелет вагою 38 кіло-грамів. Колишніми були тільки мудрі добрі очі. У першу мить всі слова Олени Іванівни розгубилися, як намистинки з обірваної нитки. Мовчанку порушив синок. «Татку, таточку», — кинувся Василько до батька. Обійнявшись, довго стояли втрьох на лютому морозі. І не було вже такої сили, яка могла б їх роз’єднати… Отак і залишилися Олена Іванівна з сином на три роки у цьому віддаленому від світу краї. Проживала у поселенні, з дозволу адміністрації табору вела уроки з політв’язнями. Її учнями стали люди різного віку, релігійних переконань і національностей. На кожну зустріч із ними йшла, ретельно продумуючи хід уроків, кожне сказане слово, вимовлену думку, продекламований віршований рядок. Це все для того, аби підбадьорити цих людей, уселити віру і надію, підняти дух, допомогти вижити, вистояти. «Не уявляєте, як у далекій тундрі за колючим дротом ви багато значили для нас. Ви були далеким спогадом про рідний дім, той теплий домашній затишок, якого нам так не вистачало у зоні», — писав їй згодом польський офіцер Збишек Ліщинський після свого звільнення. Подружжя Чепинців повернулося на Закарпаття 1956-го. Придбали невеликий будиночок у Виноградові, влаштувалися на роботу. Олена Іванівна вчителювала у Виноградівській школі-інтернаті. Василь Іванович навчав музиці і співам учнів четвертої міської середньої школи. Їхній Василько після закінчення школи вступив до Івано-Франківського інституту нафти і газу, а потім із дипломом інженера-механіка повернувся працювати до рідного міста. Одружився, потішивши батьків двома онуками. Василь Іванович залишив світ 1995-го на 83-му році життя. Олена Іванівна — 2007-го у віці 92 роки. На виноградівському цвинтарі вони спочивають поруч. |