• Людина та її справа

На службі у громади

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Кумедна кучерява Дора не дає вранці Тетяні проспати на роботу. Ба більше, вона будить її так, щоб часу вистачило на ранкову прогулянку, біжить і заглядає в очі: у тебе все гаразд? Компанійського цвергшнауцера подарував дружині коханий чоловік. Євген бачить, якого розумового навантаження та напруження вимагає від неї щоденна праця, підтримує, тому не помилився з подарунком — прогулянки з чотирилапим другом стали психологічним розвантаженням. Вечорами вони вирушають гуляти утрьох, вихідними — на Хортицю.

НУ А БУДНІ у Тетяни Іванівни Груші суворі — вона одна із трьох поліцейських офіцерів Широківської об’єднаної територіальної громади, що в Запорізькому районі, котра налічує 10 старостинських округів, де мешкає 12 800 людей із числа лише зареєстрованих. Жінка в погонах не поступається в професіоналізмі своїм колегам — Євгену Захарченку та Єгору Малієнку.

У недалеке минуле відійшли часи, коли за селами були закріплені дільничні поліцейські. Ми пам’ятаємо їхню службу — не встигне розібратися людина в погонах із крадіжкою курей в одному селі, як наздоганяє тривожне повідомлення про бійки з кривавими наслідками дебоширів в іншому. Встигай лише обертатися. Коли була запроваджена посада поліцейського офіцера громади, постала умова, що виконувати цю місію мають лише чинні правоохоронці. Тетяна з 2016 року служила у патрульній поліції Запоріжжя, має дві вищі освіти: викладач англійської мови й літератури та спеціаліст із права.

Ведемо з Тетяною розмову про прозу буднів. Левова частка роботи припадає на спілкування та розв’язання проблем, зокрема родин, які або потрапили в складні сімейні обставини, або втратили життєві орієнтири, недбало ставляться до виховання дітей. Таких, за словами Тетяни Іванівни, дедалі більше. «Недоглянуті діти — моє вразливе місце, — розмірковує офіцер, — вони не можуть себе захистити, відповісти на кривду. Маємо списки дітей із таких сімей, вони в нас на контролі. Крають серце випадки, коли запивають обоє батьків або пускаються берега матері-одиначки, йдуть з дому, залишаючи вдома крихітних діток. Траплялося, кидали малечу двох-чотирьох років… Завдяки небайдужим людям ми отримуємо таку інформацію і негайно реагуємо — приїздимо із працівниками служб — соціальної, у справах дітей. Зазвичай застаємо картину не для слабких нервів: у домівці напівроздягнені діти, замурзані, голодні. Складаємо акт, викликаємо «швидку», яка доправляє їх у лікарню, де обстежать, нагодують і нададуть допомогу. З батьками надалі розбирається суд».

— Звичайно, — веде далі Тетяна Іванівна, — до радикальних дій — позбавлення батьківських прав — не варто вдаватися зопалу, на підставі лише одного вчинку чи вияву недбалості. Адже у «казенному» домі дитині ніколи не буде краще, ніж у родині. Спершу вивчається спосіб життя сім’ї чи самотньої мами, обставини, що спричинили моральне падіння. Важлива кожна деталь.

— Іноді людині досить вчасно подати руку допомоги, і вона відчує свій шанс та скористається ним, — каже. — Трапляється, що з якихось причин сім’я не має соціальних виплат, допомагаємо вирішити і цю проблему. Проте такі сім’ї і надалі залишаються в полі нашої уваги. Коли факти недбальства повторюються — це вже сигнал, що дітей слід рятувати від біди.

Прикро, що на тлі безробіття, загальної зневіри у селі розквітає алкоголізм, шириться наркоманія.

— Випивають і чоловіки, і жінки, нерідко — удвох. Здебільшого вживають спиртне сумнівної якості, яке часто виготовляють самі. Підростають їхні діти, які вже змалку переймають від своїх горе-батьків звичку курити, лаятися… Далі більше, починають красти і заглядати до чарки. Робимо, що можемо: профілактичні рейди, просвітницьку роботу в освітніх колективах, щоб достукатися бодай до молоді.

Гіркою прикметою сьогодення стало й домашнє насилля. Але добре вже те, що жінки частіше почали повідомляти про таке, адже іноді некеровані дії схильних до знущань можуть обернутися фатальними наслідками.

Допікають селянам і крадіжки, тому звернень до поліції теж не бракує. «Крадуть усе, що лежить погано і добре, — констатує Тетяна Іванівна. — Що особливо прикро — односельці купують вкрадене у своєму ж селі. Інструменти, посуд, речі домашнього вжитку. Якби був одностайний спротив населення краденому, можливо, таких випадків стало б менше».

Тетяні її служба до снаги. Громада потурбувалася про гідні умови праці, забезпечила автомобілем. Життя вирує, щодня виникають ситуації, де людям потрібна допомога. Дарма що робота неспокійна, за графіком до 18-ї вечора, але хто його дотримується, того графіка, — у межах телефонного доступу офіцер поліції цілодобово.

— Життя має багато світлих барв, — вважає Тетяна. — Сенс моєї роботи в тому, щоб їх дедалі більшало. Коли чую від людини слова подяки — це потужна мотивація. Як і те, що люди почали мені довіряти. Це багато чого вартує!