• Адреси часу

Добрі вісті носились легше

Ігор ТАБІНСЬКИЙ.

Львівський район

Львівської області.

Понад 20 літ тому, а точніше 4 лютого 2000 року, «Сільські вісті» надрукували замальовку про листоношу із села Ушковичі тоді ще Перемишлянського району Ганну Заплатинську, яка на той час уже 10 років сумлінно обслуговувала 270 родин свого села і сусіднього Чуперносова, що за два кілометри через ліс. У тому матеріалі йшлося здебільшого про те, як чекали доброзичливу жінку з поштовою сумкою мешканці. Одні, такі як Марія Ших, виходили на дорогу, інші, як, наприклад, Софія Кузьма, зустрічали перед ворітьми, ще інші, та ж Марія Мирош, запрошували до хати, щоб відпочити з дороги, закропитися у спеку ковтком води з криниці чи й підкріпити сили горнятком молока.

ТЕЛЕГРАМИ, листи, газети, журнали носили мешканцям листоноші. А для людей похилого віку, немічних виконували ще й «постачальницьку» функцію — кому мило, кому пральний порошок, сірники, буханець хліба, ампули з отрутою для жуків. І, звісно, не варто забувати про дні «пенсійні», коли сумка була набита грубими грішми, які треба було чимскоріш рознести сільським мешканцям, бо й жили вони здебільшого від пенсії до пенсії.

Тодішній світлий образ листоноші Ганни Заплатинської, який вдалося змалювати в газеті, міг би навіть спровокувати «небезпечні» курйози. Добре, що Михайло, чоловік Ганни, виявився людиною не аж надто ревнивою. Інакше за ті «прелюбезні» листи від симпатиків із Черкащини, Житомирщини, Вінниччини, Львівщини довелося б відповідати за всіма пристойними правилами сімейного життя. І не важливо, що жінка тут ні в чому не винна, лише сумлінно виконувала свої службові обов’язки, і це так сподобалося багатьом читачам «Селяночки», що вони вирішили освідчитися їй, просили дозволу приїхати в гості для ближчого знайомства… Одне слово, на повну силу запрацювала мимохіть організована газетою «служба знайомств», і хтозна, якби Ганна не була скріплена сімейними узами з Михайлом, ваш покірний слуга з кореспондента міг би дослужитися ще й до… генерала, звісно, весільного…

Та було це, як ми вже згадували, понад 20 літ тому. Нині Ганна Заплатинська на заслуженому відпочинку. Можна сказати, на вимушеному. І, повірте, не через те, що нині на пошті умови праці не ті, що колись. Хоча хто, як не Ганна, знає ті умови. Коли за день маєш намотати своїми «автоногами» до 20 кілометрів, бо ж і мережу відділень, і листонош «оптимізують» уже роками, сферу обслуговування розширюють, а платню звужують: до пів ставки, до чверті ставки. Коли в твоїй сумці сотня тисяч гривень, а ніхто тебе не охороняє, коли їздити на маршрутках від села до села треба за свій кошт. Коли не видають ні взуття, ні сумки, ні одягу, ні велосипеда… Коли керівництво гребе лопатами (майже мільйонні зар-плати), а тобі кидають крихти з панського столу. Пів ставки, а то й чверть (1280 гривень) з окладу 5 тисяч 150 гривень…

А недавно «сільське радіо» принесло Ганні чергову новину. Листоноша з 40-річним стажем одного з недалеких сіл із робочим маршрутом 20 кілометрів отримувала 0,3 ставки. Попросила збільшити до цілої. «Поважна» комісія з центрального поштового вузла довго й прискіпливо перевіряла-перемірювала цей маршрут і дійшла висновку, що їх працівниця заслуговує на пів(!) ставки.

Та коли йдеться про Ганну Заплатинську, її на пенсію відправив не той цинічний безлад, що коїться нині в поштовій системі (любов до професії все перемогла б), а нестерпний поліартрит, тобто хворі суглоби і невтішний медичний висновок про другу групу інвалідності. Либонь, і заробила недугу жінка на розмоклих весняно-осінніх і холодних зимових дорогах. Довелося зосередитися на власному господарстві з корівкою, курми, городом.

Та навіть на пенсії Ганна Прокопівна частенько живе своїми «поштовими» спогадами. 20 літ тому вона сама серед листів, що надходили на їхній пункт, шукала конверт із почерком сина Андрія. Він на той час проходив військову службу на Закарпатті, брав участь у ліквідації наслідків снігових завалів. Переживала. Нині Андрій частенько приїжджає в гості зі Львова разом із невісткою Олею, онуками — Маркіяном, Олегом, Данилком.

Бачити щасливі, усміхнені личка онучат — величезна радість. А як від’їжджають, самітньо стає у господі…

Ганна це розуміє і як бабуся, і як колишня листоноша, яка завжди, коли витягувала із сумки конверта, любила спостерігати за лагідним виразом обличчя адресата. Серце її тоді виповнювалося таким блаженним спокоєм: значить, усе гаразд бодай у цій родині, якій вона принесла добру вістку. Тоді й важка поштова сумка, здавалося, ставала чи не наполовину легшою…

На фото автора: Ганна Заплатинська — листоноша 21 рік тому і пенсіонерка сьогодні.