• Нотатки з веселої пам’яті

Звідки пішла...

Олег ЧОРНОГУЗ.

м. Київ.

Я довгі роки дружив із критиком Володимиром П’яновим і деякий час, дуже, на жаль, короткий, з видатним поетом — нашим безсмертним класиком Андрієм Малишком. Вони обоє були моїми своєрідними твор-чими наставниками.

Працюючи в журналі «Перець» з 1963 року, пам’ятаю, як перчанський художник-шаржист, карикатурист Анатолій Арутюнянц розповідав нам про свою першу зустріч з Андрієм Малишком.

Андрій Самійлович готувався 1962-го до свого, як у «Перці» завжди писали, першого 50-річчя. «Перець» вирішив подати його дружній шарж на своїх веселих сторінках.

Напередодні ювілею письмен-ника до Андрія Самійловича Малишка і приїхав Анатолій Арутюнянц — у майбутньому заслужений художник України. Під час створення шаржу він не без посмішки на устах весело розповідав нам, перчанам, як малював іронічний портрет без двох місяців 50-річного Андрія Малишка.

— Приходжу до нього. Він запрошує до кабінету. Я берусь за олівець і починаю малювати. Андрій Самійлович деякий час дивився на мене, а потім несподівано запитує:

— Анатолію, судячи із прізвища, воно у вас вірменського походження. А як вашого тата звали, як до вас звертатися по батькові?

— Серкісович, — відповідає Арутюнянц. — Але щоб вам було легше вимовляти, можете до мене звертатися Сергійович.

— Та я й Серкісович запам’ятаю, — каже Малишко.

Арутюнянц малює далі. У кабінеті тиша. Андрій Самійлович, порушуючи її, знову подає голос:

— Ви вже мені вибачте мою настирливість, а хто ваші батьки? По прізвищу Арутюнянц, як я вже здогадався, батько ваш вірменин.

— Так, — відповідає Арутюнянц.

— І ще раз вибачте: а хто ж у вас мама?

— А мама у мене українка.

Знову наступила тиша. Після кількох хвилин цієї тиші Андрій Малишко подає вчергове голос:

— Вибачте, Анатолію Серкісовичу. Мене ще одне питання муляє: у вас тато вірменин, мама українка, ви зі мною, українським письменником, розмовляєте російською. А ким ви записалися: вірменином чи українцем?

— Я записався рускім, — відповідає Арутюнянц.

Далі сам Арутюнянц і розповідає:

— Раптом Малишко зривається з крісла. Майже біжить до бару, витягує звідти кілька пляшок, розкорковує. Я йому кажу: для чого так багато. Малишко не відповідає, а запитує: «З якої почнемо? З білої кобили — це шотландське віскі, чи з кубинського рому, чи мексиканської текіли?» Я Малишку кажу: «Це не харчі, тут я не перебираю». Він наливає півфужера козацької. Після цього просить встати і урочисто заявляє, звертаючись до мене:

— Дорогий Анатолію Серкісовичу. Я хочу з цього великого фужера випити цю градусну настоянку до дна і до цього по-братньому вас закликаю.

— А що трапилося? — запитує здивований Анатолій Арутюнянц запального Андрія Малишка. — Ви такий збуджений...

— Любий мій, — каже Малишко. — Завтра-післязавтра мені 50 років. 30 з них я бився над питанням і не знаходив відповіді — звідки пішла велика російська нація, а сьогодні, дякуючи вам, я все зрозумів. От саме за це і давайте вип’ємо. Але умова у мене — до дна!