• Секрети людської душі

Останній рік

Зоя Шматок.

м. Корюківка
 Чернігівської області.

Лідія Семенівна давно на пенсії. Чимало всього бачила на своєму віку. Ще вчителює. До літа побуде в школі, а потім залишить. Минулого червня провела у світ свій 11-А, у вересні прийняла п’ятикласників.

Тридцять сім учнів, здебільшого діти, як кажуть, «нових» українців. У Руслана тато керує автозаправною станцією. Мама Віти власниця кафе. Батьки Романа відкривають стоматологічну клініку. На кого не гляне — якесь цабе. Діточки носа деруть, пишаються. У більшості вдома комп’ютери. Машин немає, мабуть, лише в трьох родин.

Невже цей клас створено директором для якогось експерименту? Лідія Семенівна хотіла було запитати, проте стрималася. Питай не питай, а їй за всіх тут відповідати.

Утім, з дітьми було легше, ніж з батьками. Роки педагогічної праці не минули даремно. Зайде до класу — в учнів десятки запитань, декому на перерві просто біля неї постояти хочеться, зошити зібрати, сумку до вчительської піднести. Зате батьківські претензії перевищували все! Як їй із безталанного зробити здібного? А з лінивого — працелюба? Задраний ніс опустити непросто... А тут ще й бабусі на штурм ідуть.

У Руслана, наприклад, бабуся ще молода. За собою стежить, гарно й дорого вдягається.

— Що це у вас за клас! — напосілася вона на Лідію Семенівну. — У нашого Руслана пропало кілька нових підручників, фарби і навіть кросівки.

Учителька відреагувала спокійно:

— Пробачте, шановна, ви зі мною навіть не привіталися, а я старша за вас. Клас у нас нормальний. Діти не винні, що в Руслана стільки речей десь ділося. Ви з онуком розберіться, у ньому причина.

— У мене Руслан хороший! — верескливо заперечила бабуся. — Він дуже здібний, гарно вчиться і має зразкову поведінку. Які можуть бути претензії?

— Ви давно гортали його щоденник? — поцікавилася Лідія Семенівна. — Там справді багато п’ятірок, навіть шестірки є. Але ж у нас дванадцятибальна система оцінювання знань. Та й поведінка коли задовільна, а коли й ні.

— Цього не може бути! — не вірилося бабусі. — Я розберуся! Якщо марно звинувачуєте Руслана, вам місця в школі не буде! Давно вже пора сидіти на пенсії.

Минув день, другий. Молода бабуся у школі не з’являлася. Зате Руслана ніби підмінили. Поводиться добре. А ще ходить за Лідією Семенівною, наче хоче щось повідомити.

— Бабуся вам привіт передавала, — нарешті насмілився.

— Привіт? — перепитала вчителька. І опустила теплу руку на Русланову голову. — Книжки де дів? А фарби? Та й кросівок не стало.

— Я їх Павлику віддав із 5-Б.

— Нащо?

— У нього ні батька, ні грошей. А він мій друг!

— А вдома чому збрехав?

— Кричатимуть... А скажу, що вкрали, скоріше нові куплять.

— Але ж ти весь клас у крадіжці звинуватив!

Мовчить. Щось бубонить, просячи пробачення.

На його місці Лідія Семенівна, мабуть, у такій ситуації вдома збрехала б теж. Зрештою, нічого ж страшного не сталось, а навпаки — «гуманітарна допомога». Щоправда, кожен її по-своєму надає. Хто відкрито, а хто — ховаючись.

Хлопчик мружився, чекаючи моралі.

Не зараз! Лідія Семенівна підкаже, як треба робити правильно. Ще цілий рік попереду.