Слово як криця...

Сергій СТРІЛЕЦЬ.

с. Баландине

Кам’янського району

Черкаської області.

Поет Олександр Зайвий —неперевершений дотепник.

Але в рідному селі, де, як то кажуть, не може бути власних пророків, на нього багато хто дивився спогорда. Мовляв, що той письменник із його навіть прекрасними віршами? Завжди у скруті! А я, мовляв, ось тут і хату маю, і корову, і мотоцикла, і на стіл є що поставити…

Приїхав якось Олександр із Дніпра в село, заходить у кузню до рідного дядька Мирона. А там селян назбиралося, мов на збори: тому сапу нагострити треба, іншому — колеса візочка полагодити, третьому — рогача склепати. Знають, що Мирон усе це вміє. Виготовить за невелику плату або й півлітру якісно, надійно.

Але кремезний і досить добродушний коваль, піддаючись загальному інстинкту, щоразу починає здіймати на кпини молодого поета:

— О, привіт, Сашку, привіт! Ну, і як ти там у місті?

— Добре. Воно, дядьку, було б і краще, та далі вже нікуди!..

— І як твоє життя молоде?

— Як у жолудя.

— Себто?

— Висиш, не знаєш, коли впадеш і яка свиня тебе схрумкає. А навколо — самі дуби.

— Он воно як! А ти, кажуть, усе пишеш і пишеш, га-га-га!

— Пишу, дядьку Мироне, пишу.

— І що ж ти там пишеш, якщо не секрет? Ха-ха-ха!

— Як завжди, вірші. Закінчую поему про Джордано Бруно…

Чоловіки, які курили в кутках великої кузні, почувши цю розмову, й собі помалу підходять ближче із єхидними посмішками на обличчях — усім цікаво, до чого ж усе-таки добалакаються дядько з племінничком.

— І звідки воно в тебе береться? Невже все в самого отак і виходить? А чи не списуєш у когось? У Рильського чи Сосюри, — продовжує Мирон.

— Я ж у вашій праці не сумніваюся, не кажу, що ви в когось крадете підкови чи обручі. Чому ви натякаєте, що я нібито якийсь злодій?

— Але я своє вміння ось тут, хоч зараз, покажу, а чи зможеш ти своє?

— Чому ж, зможу!

— І що, оце тут, при всіх, візьмеш отак й одразу ж придумаєш нового вірша? Га-га-га!

— Звичайно!

— І навіть про мене зможеш скласти? Ха-ха-ха!

— Так!

— Ану ж ну, склади, га-га-га-га! Послухаємо!

І Олександр, не довго думаючи, показуючи усміхненим селянам на розжарене вугілля в горні, починає декламувати:

«Горить вогонь,

Шумить, гуде паяльник,

Стоїть Мирон,

Розкрив борщехльобальник!»

І чоловіки, які перед цим були солідарні з ковалем, від реготу ледь під лавки не попадали.

— Ну що, Мироне, отримав по саму зав’язку? — казали вони. — Знатимеш, як із молодими та ранніми тягатися!

Після того в селі над Олександром уже ніхто не кепкував. Натомість Мирона майже завжди питали: «Ну що, як ти там розкрив борщехльобальник?»