• Згадаймо Майстра

Свіжина

Борис ПОЛІЩУК.

Послала мені доля одразу двох зятів.

Не знаю, як до кого, а до моїх дочок прибилися ледаченькі хлопці. На заводі ще якось там ворушаться, а вдома — ні за холодну воду. Та й до мене в село, щоб якось допомогти, не показують носа. Тільки дуже пильнують, щоб не вґавити свіжини. Отоді нехай буря трощить дерева, нехай зносить водою мости — однак доберуться.

Старший більше налягає на підчеревину. Аж очі жмурить від задоволення. А в молодшого, коли брязну сковорідкою з підсмаженою кров’янкою, починає щось жалібно кавкати в животі.

Не обділяю хлопців, пригощаю. Але й свого з розуму не пускаю. Перевиховую обох од ледачої звички. Не наврочити б, наука потихеньку просувається. Торік літом ударила телеграму. Так, мовляв, і так, пора б уже й кабанчика виводити з хліва...

Прилетіли зяті, як найраніші птахи весною. Ще й сонце лоба не виткнуло з-за гори, а вони вже на подвір’ї. На хлівець поглядають, облизуються.

— От гарні діти, — обціловую зятів. — Спасибі вам, що приїхали. Спасибі. Але разом із тим і вибачайте. Іван-колій уже три дні не вихмеляється. Отака оказія. Не буде сьогодні свіжини.

Бачу, зяті наче хрону вхопили. Аж роти порозкривали.

— Нічого, — веду обох у хату. — Кабан у ліс не втече. Наступної суботи посмакуєте шкварками. А зараз поснідайте і, щоб не нудьгувати, викопайте погреба.

Почухали хлопці потилиці і взялися за лопати. Не суперечать. Стаж у них іще малуватий. За два дні вирили таку яму, хоч танком у неї заїжджай. Правда, обидва пішли на автобус навзгинці.

Наступної суботи знову добилися мої ранні пташки. Принюхуються, чи, бува, не попорались без них. А я киваю на хмари:

— Не пощастило вам, хлопці, й цього разу. Небо от-от прорветься дощем. Намокне солома, хіба ж нею обсмалиш щетину. Не будемо нічого затівати...

Зяті як тримали в руках сумки, так і випустили.

— Та ви, — кажу, — не беріть так близько до серця. Не можна смалити кабана, зате можна робити іншу роботу. Он під навісом сухо-сухісінько. Доведіть дрова до пуття. Вчора машину привезла.

Поснідали хлопці. Поплювали на долоні і ну гамселить сокирами. Аж пара з-під навісу валить, а на хлів тріски летять.

Третьої суботи зустріла я зятів біля хвіртки. Подивилися вони на мене і запитали тремтливими голосами:

— Що, знову нє-е-е?

— Ото вже як не щастить, то не щастить, — розводжу руками. — Поки виглядали погоду, ветеринара на курси послали. Нема кому довідку написати.

Попленталися зяті в подвір’я, немов хто їх налигачем за возом потяг.

— Ви, хлопці, не занепадайте духом, — розвеселяю. — Вже досі й забули б про шкварки, а так у вас іще все попереду. І сальтисончик начиню, і стегенце в печі зарум’яню. Наїстеся досхочу. А поки що знайдеться для вас легка робота. Сидяча. Ось спаде роса, то пофарбуєте на хаті й на хліві дахи.

...Закололи торік кабана за шостим разом.

Оце й знову, нівроку, рохкає у хліві. Можна б і на ковбаси його пускати, але нехай побуде. Ще треба зацементувати яму для жому, вивезти гній, поставити новий штахетник.

Чудова штука, скажу вам, свіжина.