• Поезія

А свобода не завжди політ

Неоніла СТЕФУРАК.

м. Івано-Франківськ.

Цей світ належить

князеві пітьми.

Сяйнистий край — в раю,

за ворітьми.

Людина ж,

наче маятник між них.

Її ім’я записано до Книг,

та вітер часу нищить

сторінки,

а потім їх спресовують

віки,

потоки крові

в патьоках сліз,

і мізерніють ті,

що відреклись,

і в безіменні губиться ім’я,

слова підступні,

хижі та страшні:

«Цей світ давно належить

сатані!»

* * *

Так добре — вслухатись

у мову,

що вабить у Вічне Місто,

й жадати лише покрову

Матері і Невісти.

Забути образи і кривди,

сплатити борги щоденні,

вернутись туди, де грів ти

руки мої студені.

Згадати, як пишно квітла

душа моя біля тебе,

як в тихому сяйві світла

благала в Любові неба.

Згадати, як благий демон

тебе заганяв у пастку,

як порожньо стало

й темно

на білому світі... Впасти

навколішки в тому храмі,

де плаче Марія Сніжна.

Подякувати за рани.

Подякувати за ніжність.

За рідне до сліз обличчя,

що тут, на землі, збулося,

що з вічного дому кличе,

з безчасся і безголосся.

Що каже мені: «Не бійся.

Померти душа не може.

Я поруч! З-під влади бісів

звільняє імення Боже».

* * *

Вже і хрещений пішов.

Вщухли плачі і галас...

Руки твої, як шовк, —

сіті, в які піймались.

Вже відцвіли сади,

вже їх сповили мряки,

тільки летять поїзди

досі іще на Краків.

Тільки у серці щем,

наче ніколи більше

не увійдеш з дощем,

з громом і з польським

віршем:

«Nigdy już więcej nic

nie mów i nie patrz na mnie...».

Наше життя, як шкіц,

напівзатертий, давній.

Хтось начертав пером,

вибравши точний ракурс,

постаті дві, перон,

поїзд, що йде на Краків.

Там тобі хресним став

Збишек чи Ришек... Марно.

Все проминуло. Став

неподалік кав’ярні.

Риби немає в нім.

Зайві гачки і сіті.

Ангел знімає німб.

Темно стає на світі.

Ти розумієш — більш

з долі не можна кпити.

І виливаєш біль

в склянку вина надпиту.

* * *

Дзвони замовкли.

Закінчився матч.

З келиху згіркло причастя.

Ми кричимо через прірву:

«Пробач!»

у безголосся і безчасся.

Знов душа між верхів’ям

і дном

віщі обпалює крила...

Вирита болем,

застелена сном,

вкрита вінками могила.

Поруч заснули стрільці січові

в сірих хрестах

одностроїв...

Місто, в якому були

ми живі,

стало руїнами Трої.

Зайві клейноди, і пера,

й пірнач.

Зайве усе, що минає...

Ми кричимо через прірву:

«Пробач!».

Прірва наш плач поглинає.

* * *

Вранці кава, ввечері

молитва.

Зірка, що згасає на льоту.

І життя, неначе смуга

злітна,

на яку не втрапити

в сльоту.

Що ж, лети! І не вертай

з польоту.

Перекреслюй обрій,

як болід!

Вже позаду зради

і голготи,

а свобода — це завжди

політ.

* * *

Я ніколи не думала, Боже,

що подякую долі за хрест...

Світ мене зустрічає

вороже,

але ж тим в цьому

світі воскрес!

Я ніколи не думала, Отче,

що схилюся в поклоні за те,

що зап’ястя

мої кровоточать

і на виразках слово цвіте.

Я ніколи не думала, Пане,

що у келиху Твому, на дні,

ні отрути нема,

ні омани —

тільки істини очі сумні.

* * *

І знову протяг двері

в ніч затраскує.

Не витримав. Не вистояв.

Не зміг.

Цикута і покута —

за поразкою.

Бог відступив.

Диявол переміг.

І вже душа —

за гонами безкраїми.

Чи легше їй без тіла,

без вериг?..

З доріг життя самі

себе стираємо,

як голоси із платівок

старих.