Архів
П’ятниця,
29 січня 2021 року

№ 7 (19855)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта

Наша пошта

Добірку підготувала
Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей

Спочивати ще зарано

Олег КРИВОНІС.

Вінницька область.

Фото автора.

ПОЧЕСНИЙ громадянин Калинівської міської ОТГ Григорій Степанович (Софійович) Патрак — надзвичайно обдарована творча особистість. Він і хормейстер, і композитор, і співак, і музикант, і поет, і художник. А ще — ветеран українського національно-визвольного руху. В 19 років дивом уник розстрілу і був засуджений до 25 років сталінських таборів.

— Я народився 1929-го в селі Красіїв Монастириського району Тернопільщини в родині Степана та Софії Кухарів, — розповідає мій співрозмовник. — Мати дуже любила співати, дід і тато служили в церкві дяками, грали на різних музичних інструментах. То я з шести років теж почав вчитись грі на скрипці й співати у церковному хорі. Але 1939 року на територію Західної України прийшла з «визволенням» Червона армія. Почались арешти, розстріли, висилки до Сибіру. Мої батьки стали членами націоналістичного підпілля. Зрештою батька заарештували і спровадили на Колиму, мати померла. Я продовжив навчання в гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), там же вступив до молодіжної організації ОУН «Юнаки». Був районним провідником. Заарештували мене 1948 року за доносом. Метрика під час війни згоріла, тому вирішив змінити прізвище, щоб не нашкодити татові. Крім того, зменшив собі вік і з 19-річного Григорія Степановича Кухаря перетворився на 16-річного Григорія Софійовича Патрака. Це, вочевидь, і врятувало мені життя.

У таборах я пробув аж до грудня 1955 року. Мордовія, Омськ, селище Ользерас, Іркутськ… Після звільнення опинився на Вінниччині.

Подільська земля немов чекала на цю людину. Спершу Григорій Патрак працював у Калинівському районному будинку культури художнім керівником. Створив мішаний хор, який згодом трансформувавсь у грандіозний чоловічий колектив на кількадесят голосів. Згодом перейшов на роботу диригентом до будинку культури Калинівського машинобудівного заводу. Так що незабаром кожний цех мав свій хор. А взагалі засновувати і керувати хоровими колективами — це пристрасть Григорія Степановича. Свої хори мали Калинівська районна лікарня, кілька міських установ та Уладово-Люлинецька дослідно-селекційна станція. Тож на великі свята у Калинівці під орудою Григорія Патрака виступав один великий зведений хор, що складавсь із восьми існуючих на той час у місті колективів. І це без урахування кількох сільських хорів, котрими також керував митець. Із різноманітних конкурсів і поїздок на виступи до Вінниці та Києва його підопічні неодноразово поверталися призерами, лауреатами і медалістами.

Григорій Патрак працював і водночас навчався. Та ще і як! Закінчив Вінницьку музичну школу по класу скрипки, Київське музичне училище, Львівську консерваторію за фахом хоровий диригент та викладач хорових дисциплін. Усе гаразд було і в особистому житті. Разом із дружиною Тамарою Петрівною виховали двох доньок і сина. Згодом вони створили сімейний квартет «Соната».

1956 року повернувся зі сталінської каторги батько. 1989 року самого Григорія було реабілітовано, а 1991-го збулась ще одна заповітна мрія маестро — Україна стала незалежною.

— До влади мали б прийти зовсім інші люди, — певен Григорій Степанович. — Але нічого не вдієш — потрібно продовжувати боротьбу. Мене тішить тверда переконаність, що наша країна вічна, а всі труднощі її тільки загартовують. Де нині ті, хто стільки років нищив і паплюжив Україну та її народ? Їх нема. Навіть імена їхні забулись, а ми є. Україна по-справжньому почала ставати незалежною лише після 2014 року. А загалом керувати мають патріотичні люди, котрі вболівають за своє село, селище, місто, район, область, державу.

Версія для друку          До списку статтей
  • З роси й води

З повагою доньки, зять, онуки, правнук.

30 СІЧНЯ виповнюється 80 років нашій дорогій матусі Ганні Іллівні Панчук, яка проживає в селищі Попільня Житомирської області.

Мати замолоду працювала в будівельній бригаді, згодом влаштувалася на консервний завод, вийшла заміж, виховала разом з батьком (нині, на жаль, покійний) двох доньок, дочекалась онуків, має правнучка.

Сама вона з родини переселенців. Її батьків, які мешкали в селі Великі Вишеньки Яворівського району Львівської області, 1940-го депортували. Причина — розширення площі військового полігона, що був неподалік. Нині жінка проживає з донькою Валентиною, одна одну підтримують, допомагають одиноким сусідкам, а вечорами читають «Сільські вісті».

У листі до редакції рідні попросили привітати Ганну Іллівну такими словами:

«Хай доля щаслива вам усміхається, життя цвіте і поважають люди, у домі щастя завжди буде. Хай калиновий кущ зацвіте у дворі, солов’ї защебечуть грайливо, хай радість приходить додому — розвіє негоду, тривоги і втому. В кожній справі хай завжди щастить. В житті лиш злагоди й порядку, в сім’ї добра і теплоти. У радощах земних купайтесь, радійте доброті людей і, якщо можна, постарайтесь зустріть столітній ювілей».

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове