Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

Храм

_{Iносказання}

(Уривок із роману)

Юрій ТЕРЕЩЕНКО.

Херсонська область.

НАДВЕЧІРНЄ небо згорало.

І хоча його настирливо роздмухував вітер, воно не спалахувало. Коли ж купами срібного попелу вітер нагорнув хмари і вони притлумили мало не до землі вузеньку смужечку все ще тліючого обрію, небо втратило барви: похололо, потьмяніло, згасло...

Упала ніч.

Ніч була довга…

— Що робитимеш, Чоловіче? — пошепки спитала Підлість.

— Житиму, — відповів.

— Як житимеш?

— Як Бог дасть…

— Бога ж немає, дурню!

Підлість захлюпотіла горілкою, наповнюючи склянку.

— То в тебе нема, нікчемо! У мене є…

Чолов’яга розложисто відміряв пучкою відстань від лоба до пояса, від правого плеча, до лівого.

— Не так хвацько, бовдуре! Спересердя лоба наб’єш. Дивись-но: в плечах саженний, а розумом скажений.

— Чого тобі треба? — Чолов’яга посунув до склянки з горілкою розчепірену п’ятірню, наче хотів схопити її зненацька і миттю розчавити в могутній долоні. Склянка вислизнула, гуркочучи гранованими ребрами, зупинилася край столу і, злостиво блиснувши наостанок у бік кривдника осклянілим оком дна, з образливим дзенькотом полетіла на підлогу.

— То чого тобі? — картаючи себе за незграбність, дратівливо спитав Чоловік.

— Живеш ти якось нецікаво: жінку не голубиш, діток не маєш, ні з ким не водишся, навіть п’єш наодинці. У хаті розгардіяш, суцільний сум, наче на похованні, і ти біля столу, як поруч із труною. З чого б це?

— Тобі який клопіт?

— Та небайдуже, звісно.

— Гаразд. Тоді слухай: чоловік має приносити у дім гроші, жінка — радість. Коли гроші є, а радості нема…

— Треба іншу жінку! — вигукнула Підлість,— Твоя ж тиха якась, сором’язлива, наче хвора. Щоб вона усміхалась, я зроду не бачила. Усе щось бубнить собі під ніс чи наспівує невдовзі. Слова з неї не витягнеш — мовчить, як німа. Навіщо тобі така?

— То моя справа.

— Так замало, що вона така нікчема, вона ще й зрадила тебе, — Підлість нахилилась і зазирнула йому в очі.

Чолов’яга проворно схопив Підлість за вуха і міцно притис пикою до столу.

— Цього не було! — вирячився він і від натуги почервонів.

— Не було, та раптом сталося. Не удавай, що вперше чуєш, — гаркнула Підлість.

Заперечувати було зайве. Така тиха та безпорадна його жінка, кохана його, справді його зрадила. Ображена ним, вона одного разу пішла з іншим, не кращим і не багатшим за нього. Але ж пішла. І то було дивно. Він не розумів жінок взагалі, тож учинок коханої теж став йому незрозумілим.

— То, мабуть, сам і винен, коли так… — розміркував, знаючи напевно, що гарного чоловіка ніяка жінка не зрадить.

— Телепень, — зопалу Підлість навіть сплюнула. — Здається, тільки дурень може взяти на себе жінчин гріх. А вона цьому й рада, гульвіса, розпусниця…

— Досить! — тяжко вимовив Чолов’яга і покотив безпорадний від сорому, прикрий погляд по долівці.

Коли той погляд докотився до сумного напівсонного собаки, пес, позіхаючи, підвівся, наче звільняючи шлях поглядові, щоби не перешкодити тому котитися далі. Та погляд зупинився на собаці, але був сліпий та невиразний, не містив у собі ніякої інформації, звичної для собачого розуму, і тому пес знову ліг на долівку, поклавши морду на лапи, прикро і досить чутно зітхнув і важко заплющив очі.

— Чому б тобі не спекатися її? — трохи почекавши, запропонувала Підлість.

— Кого? — наче спросоння, спитав Чолов’яга.

— Удаєш із себе дурника? — перепитала роздратовано. — Не потрібна тобі така жінка!

— Але ж то мені вирішувати, — спокійно зауважив співбесідник, і в цьому спокої відчувся неабиякий характер. — Мені вирішувати, як із нею бути…

— Вбий її! — засичала Підлість. — Покарай за зраду! До того ж не з’явиться на світ дитина, що довіку буде твоєю ганьбою…

— О, то це вже занадто: зрада — то гріх матері, дитина не має за це відповідати.

— Все одно — вбий її, сучку!

— Вбити, кажеш?

— Отож…

Запанувала тиша…

Чолов’яга розминав важкі долоні, складав одна на одну, зчіплював пальцями, по черзі підносив долоні до очей і дивився крізь них на світло, як робив це малим у далекому безхмарному дитинстві, дивуючись тому, що рученята світилися криваво і виднілася в них кожна кісточка і кожна жилка. Та варто було лишень трішечки розняти пальчики, як сонечко миттю засліплювало очі і довго ще стояло в них, зажмурених щільно, суцільною червоною заволокою.

— Вбити, кажеш?

— Отож…

Чоловік мугикнув, рвучко схопив тендітну горлянку горілчаної пляшки і міцно стиснув її.

— Добре. Я подумаю. А ти іди геть, не припікай!

Жінка спала.

Їй було зручно у просторому ліжку. Вона лежала, наче летіла у високому небі, щойно вистрибнувши з літака і не розкриваючи парашута, коли сповна відчуваєш насолоду вільного падіння. Її маленьке напівоголене тіло вражало суцільною довершеністю форм і викликало бажання.

У куточку невеличкої спальні, освітлюючи старовинну ікону Божої Матері, горіла незгасима лампада, і видовжене її світло було дуже схоже на сльозу, що горіла.

Та ось світло тієї лампади налякано хитнулось убік, поникнуло і мало не згасло.

Чоловік підійшов до ліжка.

У ту ж мить, але все ще уві сні Жінка зібгалася, обгорнула руками власний живіт, що був трішечки завеликий, наче відчувши загрозу, забажала будь-що захистити те, що зрідка, але все настійливіше борсалося там, у ньому.

І відкрила очі.

Побачивши Чоловіка, посунулась на край ліжка, звільняючи йому місце, щоб ліг.

Але той сів поруч.

— Навіщо ти це зробила?..

— Звільняю тобі місце, — усміхнулась лагідно.

— Я не про це, — похмуро.

— То про що? — трохи пригнічено.

— Навіщо ти мене зрадила? — важко видихнув.

— Але ж ми вже говорили про це… — зітхнула.

— Поговоримо ще!

Сіла. Рвучко натягнула льолю на гострі коліна, ледь не розірвавши її ними навпіл.

— Про що говорити?

— Про те, що болить…

— В мене теж…

— От бачиш… Чому все так сталося? — запитав, немов себе самого. І сам собі відповів: — Було ж так гарно спочатку…

— Отож: спочатку, — наголосила.

— Що я робив не так? — силкувався зрозуміти.

— Ти не кохав мене.

— Коли?

— Як став мені чоловіком.

— А коли ж тоді я мав робити все інше: працювати, порати садибу, город?..

— То твоя справа, — відсторонилась.

— А твоя?

— Я жінка. Кохання для мене — то ж…

— То ти кохаєш? — і відчув, як на довжелезну мить призупинилось серце.

— Сильніше за власне життя!

— То в чому справа?

— У тому, мабуть, що ти мене більше не кохаєш.

— То кинь мене.

— Вибач, але не можу. Вже не можу...

— Тоді я покину тебе.

Жінка мовчала. Краще би вона, вкрай обурена, лаялась або відчайдушно голосила, докоряючи… Але вона мовчала. І немає нічого страшнішого за жіноче мовчання.

— Покинь. Зараз…

Тільки-но й вимовила.

Було болісно і прикро. Схожий на велику завжди усім здивовану дитину Чоловік одразу привернув її увагу. Він повсюдно побивався біля неї, як біля хворої дитини. Духмяним квітковим пилком припадав до губ її. Стелився до ніг її степовим різнотрав’ям. І стеріг… І беріг… І пестив, як ніхто інший. І став першим… Бо ж покохала вона його палко і назавжди. А потім, коли побралися, зовсім охолонув. Часом наче не помічав її. Поринув у справи. Випивати почав. Став ображати. Одного разу навіть побив… І тоді вона пішла з іншим, аби помститися. Безглуздий вчинок. Тільки згодом вона зрозуміла, що цим тільки образила себе. І принизила. А тепер? Що він робитиме?..  

А Чоловік пішов. Узяв сокиру. Звично торкнувся великим пальцем леза. Став гострити. Наждак вищав несамовито. І це дратувало. І паморочило свідомість. Іскри з-під леза віддзеркалювались у сльозах. Сліпнули очі.

Жінка чула виск наждака. Розуміла, що коїться, хоча і не вірила, що чоловік здатен на таке…

«Невже це кінець?» — подумала.

І почула стук…

Чоловік рубав Дерево. Мало не всю ніч.

Могутня струнка красуня тополя здригалася, мабуть, не стільки від ударів нелюдської сили, скільки від нелюдської люті, що була вкладена в ті удари сокирою, від яких, наче білі долоні, врізнобіч від стовбура летіли відтяті друзки.

«Навіщо, Господи… Навіщо?» — не могла второпати здивована Жінка, бо ж кожний удар сокири наче розтинав їй утробу, в яку нетерпляче і все відчутніше гупала п’ятами його кровинка.

Дерево впало. Наче видовжене тіло небіжчика, простерлось воно по землі, і віти його були, немов руки, випростані уздовж того мертвого тіла.

А Деревом тим усі пишалися. І проходячи повз нього, обов’язково сягали поглядом його верхівки. Навіть тоді, коли, як то кажуть, за справами ніколи було угору глянути. Дивились. І бачили на верхівці того Дерева Сонце, що сяяло шалено і прогрівало до кісток довкільну місцину і кожну людину, й усяку тварину. А вночі на верхівці того дивного Дерева сидів чаклун Місяць і чарував своїм незбагненним світлом усіх закоханих. І вони раділи з того…

Сів Чолов’яга на те повалене дерево і замислився.

«Погану справу зробив ти…» — почув поруч із собою.

Озирнувся — нікого.

«Божеволію», — подумав. Вдивився у морок — угледів: бридка скуйовджена потвора заслонила собою світ, і чоловік опинився в самісінькій середині тієї дивовижі…

— Ти хто? — спитав.

— Я твоя Злість, хлопче. Ти дав мені волю. От і маєш… Навіщо ти зрубав дерево?

— Щоб не повіситись.

— Краще б спалив мотузку, менший клопіт…

— Не збагнув… Вибач.

Злість зітхнула і трохи зіщулилась.

— Прикро: це дивне Деревце, хлопче, посадив батько твого діда, коли той тільки-но народився. На честь його народження, так би мовити.

— То й що?

— Так… нічого…

— А тобі це звідки відомо?

— Бо і в дідові твоєму, і в батькові я була теж.

— От бачиш: вони, виходить, теж були злими.

— Виходить… Але Дерево стояло і досі…

Чоловік підвів голову, озирнувся.

Неподалік згрудилося мало не все село. Почувши серед ночі шалений стукіт, зійшлися малі і великі. Зійшлися нечутно. Стояли мовчки. Дивились…

Чоловік раптом відчув усю безглуздість свого вчинку і пожалкував, що зрубав Дерево. Та, як то кажуть: «Прийшло каяття — та нема вороття». Він погладив долонею оксамитовий стовбур, наче цим природним жестом хотів вибачитися за скоєне. Поклав сокиру поруч. Іще постояв, наче щось зважуючи…

І пішов геть із села. Світ за очі…