Архів
Вівторок,
26 січня 2021 року

№ 6 (19854)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  Версія для друку          На головну
  • Незабутнє

Перший наш Майдан

Василь ГОРВАТ.

Закарпатська область.

22 січня 1990 року. Закарпаття. «Живий ланцюг» з нагоди 71-річчя акта Злуки.

22 січня — знакова для України дата. 1919 року відбувсь історичний акт Злуки, який символізував єдність України, колись поділеної між Австрійською та Російською імперіями.

НА ЗАКАРПАТТІ до цієї події завше ставились і ставляться з великою повагою. Мало хто знає, що 22 січня 1939 року в Хусті вперше в Україні офіційно відзначили річницю акта Злуки. Активну участь брали краяни і в наймасштабнішому вияві єдності всієї України, рівному якому потім не було, — «живому ланцюгу», в який 1990 року стали люди з усіх областей і який простягся від західного до східного кордону держави. Це була акція, яка продемонструвала політичну волю всієї нації, як на мене, — перший наш Майдан.

Серед закарпатців, що стояли, взявшись за руки, в Ужгороді, Мукачеві, на автотрасі Ужгород — Ясіня, були герої-захисники Карпатської України, політв’язні, цвіт закарпатського українства. Все менше залишається людей, які можуть поділитися спогадами про історичну подію. Та й документальних свідчень майже не збереглось — офіційний інформпростір того часу тему Злуки обминав, вона взагалі тривалий час належала до замовчуваних. Найімовірніше, в архівах Служби безпеки зберігається чимало документів та фото, адже акція відбувалася під пильною увагою тоді ще комуністичних «компетентних органів». Але чомусь тією подією не дуже цікавляться історики, політики… Тим часом мене обурює, коли деякі люди, й за світоглядом, і за посадою тоді далекі від національного руху, починають розповідати, що вони були мало не серед організаторів «живого ланцюга». Тому вважаю за потрібне записувати спогади, занотовувати хвилюючі факти, якими діляться справжні учасники тієї події.

Ганна Юріївна Дорогій з Великої Копані Виноградівського району в лютому відзначатиме своє 90-річчя. 42 роки вона працювала учителем історії у місцевій школі. В ній же вчителював і певний час був директором її чоловік Федір Дорогій. Подружжя ніколи не стояло осторонь суспільно значущих подій, що відбувалися в країні.

— Того січневого дня 1990 року, перед тим як їхати на трасу, що біля Красного Поля, ми зібралися коло могили, в якій були поховані начебто троє розстріляних січових стрільців, хоча мати Федора Дубровки розповідала, що бачила, як у яму закинули чотири тіла, — розповідає пенсіонерка. — У Великій Копані дуже багато людей зібралося тоді на «живий ланцюг». І це не дивно. У 1939 році серед захисників Карпатської України, яка на весь світ заявила про наміри українців жити у самостійній соборній державі, було чимало наших односельців — чиїсь батьки, стриї, діди. Вони ще жили на той час серед нас, їх усі знали, шанували. Тож заклик стати у ланцюг єдності запалив наші серця.

Вшанувавши пам’ять полеглих вояків, ми рушили на автотрасу, і там нас підібрав автобус. Зараз уже важко згадати всіх, хто разом із нами стояв у ланцюзі, але копанських було дуже багато. Чи збереглись якісь документи? Ми з чоловіком збирали матеріали для шкільного музею. Що з того залишилося тепер, не знаю. Нині живу в дочки у Виноградові, а мого чоловіка вже нема понад 15 років. Він розповів би більше і про «живий ланцюг», і про Карпатську Україну, і про дев’ятьох людей, які в 1940 році встановлювали пам’ятний хрест на Красному Полі, де за рік до того відбувся нерівний бій між вояками Карпатської Січі та угорськими нацистами. Закарпатці тоді фактично повторили подвиг героїв Крут…

Спілкуванню із Ганною Юріївною Дорогій завдячую її односельчанці, вчительці французької мови Марії Миколаївні Савчинець. Вона теж була учасницею «живого ланцюга», як і учитель із села Широке Юрій Васильович Потокі.

— Коли почалися суспільні процеси, які тоді називали «перебудовою», в Широкому утворився свій осередок людей із активною громадянською позицією, — розповідає чоловік. — Об’єктивну інформацію про те, що відбувається в країні, нам приносив директор школи Михайло Іванович Роман, який часто їздив у Виноградів, спілкувався там із «просвітянами» і керівниками Народного Руху. Михайло Роман підвозив нас на патріотичні акції в районі, поїхали ми й на свято Злуки. Стали в ланцюг поблизу Хуста. Як усе організовувалось? Та ніяк. Все трималося на ентузіазмі! Жодних списків! Жителі краю, дізнавшись, що має відбутися така подія, приходили за покликом серця. Вже на місці розбиралися, де саме не вистачає людей, щоб ланцюг не переривався. Ще пам’ятаю, що було чимало кадебістів. Я їх не розпізнавав, а от Михайло Іванович, який багато спілкувавсь із однодумцями, нам показував: он там стоїть кадебіст, а той, що у кашкеті, з фото-апаратом, — стукач… Більш ніж тридцять років минуло, а спогади про той світлий час не стираються з пам’яті. Нічого подібного більше в моєму житті не траплялося.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Жити стане краще, жити стане веселіш
Читати
Смертей од грипу не зареєстровано
Читати
Є намір збільшити фінансування
Читати
Громадський контроль працює
Читати
Забули чи свідомо?
Читати
Скільки є, а скільки треба
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове