Архів
Вівторок,
26 січня 2021 року

№ 6 (19854)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  Версія для друку          На головну
  • З літопису наших днів

Як живе найпівнічніше село України?

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото автора.

 

Колишня школа. Тепер у ній овочесховище.

Хати в Мурав’ях опалюють дровами, які збирають у лісі та привозять підводами.

Мурав’ї, що за п’ять кілометрів од Грем’яча, — мабуть, одне з найізольованіших поселень держави. Із заходу, півдня та сходу їх оточує русло Десни та її повноводої притоки Судості, а з півночі — кордон із РФ. Щоб потрапити в «село-острів», треба проїхати прикордонну заставу, а єдиним сполученням, яке зв’язує його з Україною, є стара асфальтівка та міст через Судість.

Засноване козаками

КРАЙНЬОЮ північною точкою держави заведено вважати Грем’яч у Новгород-Сіверському районі, однак насправді це невеличке село Мурав’ї. Воно дійсно адміністративно підпорядковується Грем’яцькій сільраді, проте має власну багату історію. Місця тут воістину благодатні — частину з них офіційно зараховано до заповідних територій. Засновані козаками 1600 року Мурав’ї колись навіть доросли до статусу власницького містечка. За 260 років од дати заснування села в ньому нараховувалось 312 осіб, і число населення стрімко зростало. Вельми промовистими є статистичні дані: із 1859-го по 1897 рік кількість мешканців у Мурав’ях подвоїлась до 624 чоловік.

Упродовж століть цей населений пункт розростався. Сам Бог створив таку прекрасну місцину для люду. Тутешні землі настільки родючі, що до розпаду СРСР інфраструктуру села утримував колгосп-мільйонер. У 1964 році тут збудували чудову школу. Що ж маємо нині?

На грані двох світів

СЬОГОДНІ у Мурав’ях залишилося «в живих» зо три десятки дворів і зо п’ять десятків населення — переважно одинаки-пенсіонери, хоча є і трохи молоді. Понад століття тому тут проживали більш як 600 осіб, і тоді, як і в радянські часи, місцеві ходили купувати необхідне, куди ближче. А ближче, аніж за п’ять кілометрів у Грем’яч, було до російських сіл Вітемля та Білі Березки. Ну як російських: до приходу більшовиків вони входили до Стародубського полку і, як і Мурав’ї, були козацькими. Місцеві розповідають, що багато традицій по той бік кордону шанують і нині. Наприклад, відзначають Храм, колядують, щедрують та засівають, чого нема у традиційних російських селах.

Донедавна дорога Грем’яч — Мурав’ї була лише частиною автошляху Грем’яч — Вітемля (РФ), і на перетині кордону стояв пункт пропуску. Тутешні брали паспорти і йшли до друзів, родичів або по продукти в Росію. Нині на мурав’ївському розі міжнародна дорога закінчується: стоїть шлагбаум, а тому шлях тільки один — або у Мурав’ї, або назад. А через карантин кордон закритий.

Для багатьох селян це велика проблема. Ось що мовить своєю особливою говіркою 77-річна Просковія Пустовойт (на фото): «Сасєд мой там жівє, син мой жівє у Расії. Щас карантін, нєхто нє єзді. Сказалі, і таможню нашу будут закривать, будє адна руская. Тут у нас на масту стаять пагранци, нєкто нє даберьоцца. Наши всє дажидают, что будє таможня аткритая, хоть родічі будут єздіть — сини да дочкі, а щас вже ніхто нє прієдєт».

Люди все ще вірять

ПРОСКОВІЯ Федорівна розповідає, що життя в селі зупинилось, як тільки зник колгосп, 12 років тому. Нині на землях мурав’ївців господарює один з агрохолдингів. Картина звична для Чернігівщини: ферми зруйновані, худоби катма, землі — під соняшником та кукурудзою. До того ж техніка холдингу їздить через міст, розбиваючи єдину дорогу, що зв’язує два села з «материковою» Україною.

За словами Просковії Федорівни, роботи в селі нема, тож молодь тікає. Решта виживає як може. Її син Сергій Пустовойт — єдиний фермер на село, який ще встиг узяти землю. Щоправда, важко в цих місцях вести господарство: дається взнаки віддаленість. Дві родини тримають по десятку корів. Та й Просковія Федорівна у свої 77 не здається: 12 років, як поховала господаря, а ще порає Лиску. «Не важко в такому віці?» — запитую бабусю. «А что мнє адну даіть? Я даяркай по 15 штук даіла», — усміхається вона.

Важко в Мурав’ях, не бачить влада цих людей. «Автобус к нам нє єзді. Дабрацца нам нада сто рублєй да Гремяча і сто із Гремяча. В горад ізєздім — туда сорок і сорок аттуда. Праблєма вєлікая. Магазін єзді к нам із Новгорода. Ну і тим ще спасіба, что пошта к нам єзді. Трудна очень живьоцца», — зітхає бабця.

Мурав’ї вимирають... Сьогодні в селі всього трійко діточок. Агрохолдинги не дають шансу місцевим працелюбам на відродження. Тут усе ще лунає мелодійна сіверська говірка, а на хаті одного з місцевих гордо розвівається синьо-жовте полотнище. Надія є. Люди все ще вірять. Але напівзруйнована школа, яка служить овочесховищем, ясно декларує невідворотність процесів. Наказано померти! Ким і для кого — то вже інша історія. Сіра руїна котиться сіверським Поліссям.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Жити стане краще, жити стане веселіш
Читати
Смертей од грипу не зареєстровано
Читати
Є намір збільшити фінансування
Читати
Громадський контроль працює
Читати
Забули чи свідомо?
Читати
Скільки є, а скільки треба
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове