• Гаряча тема

Зупинити лавину насильства

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Різні є підсумки минулого року. На жаль, втішних 2020-й залишив скромно мало. Переважно вони сумні. Серед останніх, зокрема, такі: понад 10 тисяч жителів Дніпропетровщини стали жертвами домашнього насильства. А ще — більш як 2 тисячі дітей молодшого, середнього, а особливо підліткового віку зникали, тікали з дому. Декотрі досі не повернулися назад. Або ще страшніше — не повернулися живими.

ОБИДВІ цифри — з підсумкових зведень органів Національної поліції. З уточненнями, що випадків домашнього насильства зафіксовано на півтори тисячі більше, ніж у 2019-му, а дітей-утікачів — заледве не вдвічі більше.

На жаль, на очах збільшується кількість сімей, котрі прийнято називати неблагополучними. В них і рукоприкладство, насамперед стосовно жінок, дуже часте, і страждають діти, воліючи ліпше тікати геть, ніж терпіти постійні бійки між батьками. Ось «яскравий» приклад: у Криничанському районі жінка, що народила шестеро дітей, ніяк не могла вгодити чоловіку. Він її ображав, принижував і тероризував. Не раз погрожував фізичною розправою. У Віри — назвемо лише її ім’я — два роки тому урвався терпець, і вона подала на розлучення. Але чоловік почав гірко каятися, тож пробачила. Однак не минуло й місяця, як «глава сім’ї» знову взявся за старе. Більше того, став удаватись і до фізичних тортур. Причому не соромився вже й дітей. Виганяв усіх ночувати до сусідів. Настільки замучив дружину, що та знову подала до суду. І торік у середині грудня суд відправив її «судженого» за ґрати. Адже за домашнє насильство передбачається кримінальна відповідальність.

А ось іще історія, яка щойно завершилась вироком суду у вигляді 240 годин примусових громадських робіт. Читаємо у рішенні, що «у період з осені 2019 року по весну 2020 на ґрунті ревнощів підсудний систематично дозволяв собі вчиняти акти психологічного та фізичного домашнього насилля відносно дружини». І далі: «Під час однієї зі сварок 39-річний громадянин із силою потягнув потерпілу за волосся, спричинивши їй тілесні ушкодження, котрі підпадають під ознаки правопорушення, передбаченого ст. 126-1 та ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України».

Утім, лихо в тому, що подібних випадків знущання чоловіків над дружинами — хоч греблю гати, одначе судових рішень — як кіт наплакав. Чи знаєте ви таку абревіатуру — ЗППДН? Мабуть, як і більшість читачів, ні. А розшифровується вона як «Запобігання і протидія домашньому насиллю». Вже п’ятий рік у Дніпрі й третій — у Кривому Розі працюють його «Кризові центри для жінок, постраждалих від насильств у сім’ях». Проте, за даними цих установ, 90 відсотків потерпілих не квапляться шукати підтримки та захисту у правоохоронних органів або у Центрах служби ЗППДН. Не хочуть виносити сміття з хати. Бояться розголосу, а ще більше — перспективи залишитися сам на сам з горе-чоловіками, які, кажуть, «ще й можуть мститися».

Тому в центрах, які утримуються за рахунок місцевих бюджетів і мають у штатах юристів, психологів та соціальних працівників, «клієнтів» раз-два, та й усе. Тоді як вони призначені для тимчасового перебування жінок із дітьми, що «не витримують злої долі». Тут надають притулок, аби не лише «прийти в себе», а й щоб правники підготували заяву до суду, а в разі необхідності навіть допомагають змінити місце проживання. Але за три роки існування Служби ЗППДН у Кривому Розі лише менш як пів тисячі жінок скористалися її послугами. Погодьтеся, що це не 10 тисяч потерпілих протягом тільки минулого року. Звертаються тільки тоді, коли несила терпіти.

Показовою є ситуація, яка склалась у мешканки одного з сіл Криворізького району. Їй за п’ятдесят, тривалий час жила разом із рідним сином Андрієм, який не працює, пиячить. Не виключено, що пристрастився до наркотиків. Сьогодні мати, попросивши в жодному разі не згадувати її імені, зі сльозами на очах сповідається: «Мені соромно розказувати, бо син почав гніватися на кожному кроці, особливо коли я не давала грошей. Розпускав кулаки, щоразу вибиваючи з мене останні гривні. Це тривало місяцями, я стала боятися залишатися наодинці з ним. А жалітися в поліцію не радили мої рідні та знайомі. Краще, казали, мовчати і самій якось подіяти на неврівноваженого та неадекватного вже Андрія».

Та ось сусіди підказали їй адресу в місті Служби безплатної правової допомоги. Там жінці допомогли скласти заяву до поліції. Тож тепер із сином працюють правоохоронці. Водночас керівниця відділу зв’язків із громадськістю криворізької патрульної служби Юлія Цуркаленко констатувала сумний факт, що «дуже рідко звертаються люди, котрі страждають від домашнього насилля». Особливо, каже вона, остерігаються розголосу жінки з сільської місцевості. Там діє щось на кшталт табу на притягнення до відповідальності сімейних тиранів.

— А це вкрай фатальна помилка, — підводить риску Юлія Володимирівна, — приховувати словесні, психологічні й фізичні страждання, яких завдають близькі. Добром такі ситуації рідко кінчаються, а ось трагедіями — ой як часто!

На Дніпропетровщині начебто й намагаються з усіх сил покласти край побутовому насильству. Ось в останні місяці минулого року цілу наукову нараду провели з цією метою. Також влаштували промовисту виставку «Річ у тім…»: зібрали домашні, кухонні й т. п. предмети та речі, якими били і завдавали травм, навіть калічили і вбивали чоловіки-негідники своїх дружин, матерів і дітей. Але заступниця голови ОДА Ірина Грицай не приховує нинішніх сумних реалій. Сьогодні, каже вона, просто «шалена динаміка» збільшення числа правопорушень у сім’ях. Котру, на її думку, не зупинити, якщо не перевести всі зусилля на профілактику лихого явища. У вирі теперішніх негараздів і труднощів, від яких потерпає наше суспільство, залишати на задвірках пильної уваги цю проблему означає не дивитися в корінь зла, котре загрожує — ні мало ні багато — безпеці та майбутньому України.

Бо день завтрашній залежатиме від того, якими ми виховаємо своїх дітей. А що можна, скажімо, чекати від п’ятьох дітей віком 7, 9, 11, 13 і 14 років, які мешкають в одному з дніпропетровських сіл і гуртом подалися в мандри. Потрапили на очі поліцейському патрулю, почали плакати і просити їсти. А ще прохали… посадити у тюрму їхнього дядька, маминого брата, а заодно і маму. Коли ж дітвора привела правоохоронців до своєї хати, ті пережили шок: сміття та бруду — по коліна, сморід і ні риски їстівного, а п’яний дядько лупцює п’яну матір та допитується, куди вона поділа дітей? Вони ж твої годувальники, кричав.

Або інша реальна історія жінки, у котрої четверо дітей — троє рідних і один прийомний синок, переданий їй як опікунці. Останнього вона прив’язувала на ланцюг, щоб «сидів тихо, як миленький». Хлоп’я визволилося з прив’язу і втікло світ за очі. І якби тільки воно.

Бунтують проти насильства або від образи на рідних передусім хлопці та дівчата підліткового віку. Ось хроніка лише за одну декаду листопада минулого року: зник Климент Росінський. Він уже раз тікав з дому, але тоді швидко повернувся. Тепер же його розшукують уже цілий місяць. У с. Червоноіванівці пішла з дому і не виходить на зв’язок 15-річна Валентина Хомутинникова. Максим Павлов, якому йде 17-й, зник просто з лікарні, куди потрапив через батьківські побої. 16-річний Ігор Гаврилюк втік із дому. Як і його одноліток Данило Гандзиль. 17-річна Ірина Горовець жила з бабусею, яка забрала її від непутніх батьків, одначе вона і від бабці пішла. Богданові Бахвалову, Данилові Пампушину, Артемові Кухаренку і Олександрові Стародубцеву по 16 років, усі вони гайнули тільки їм відомо куди…

Але хочеться написати й про позитив. У Дніпрі знайшлася сім’я, яка з власної ініціативи заснувала команду волонтерів «Пошук пропалих дітей». Не пропащих, а пропалих! Сталося це ось як: бізнесмен Валерій Жовтобрюх, побувавши у Франції, дізнався, що там проблема дітей-утікачів, як і «важких» сімей, теж існує. То небайдужа громадськість згуртовується у пошукові загони, аби чимшвидше повертати «мандрівників» назад. Удома, у Дніпрі, Валерій Олексійович зацікавив цією ідеєю свою родичку. І ось тепер Олена Жовтобрюх розповідає: «Тривалий час я вагалася, бо не уявляла, наскільки це актуально. Хоч розуміла, що виховання дітей — завжди важливо. Та у мене була звична й надійна робота — навіщо ще зайвий клопіт? І якби моя сім’я мене не підтримала, я ніколи не наважилася б згуртувати та очолити пошуковців, ладних піднятись і мчати у будь-який кінець області в будь-яку годину дня і ночі та за будь-якої погоди». Торік із розшуканих в області 2 тисяч 43 дітей понад три сотні повернули додому безпосередньо добровольці «Пошуку пропалих дітей».

— Я зрозуміла, — робить висновок Олена Жовтобрюх, — що ми в страшний час живемо. Руйнується держава, її економіка, ті моральні й духовні підвалини, на яких досі стояло наше суспільство. Але не тільки вони зникають, як іноді й діти. Занепадають первинні осередки народу — сім’ї. Втрачають ті устої, на яких вони трималися віками. Оце і є найперша причина, що неблагополучних родин більшає. Щоб зупинити цю нищівну лавину, необхідно, як на мене, негайно повертати та пропагувати такі скарби, як свідомість, сумління і обов’язок, для яких девальвації, заміни і аніяких реформ нема і бути не може. Робити це мають суспільство і держава разом. Іншого шляху я не бачу.