Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Нитка роду

Бабусині хустки

Леся ГУДЗЬ.

Житомирська область.

У грудні другий рік поспіль відзначався День української хустки. Хоч сьогодні жінки її носять нечасто, у кожної, либонь, вона є. У когось ще й така, що передавалася через покоління. У мене власна «хусткова історія».

— БАБ, а коли ви вмрете, то оця хустка мені буде? — питає моя двоюрідна сестричка Лілька з Радомишля, старша од мене на три роки. Нам укупі всього десь років зо 13, і ми зосереджено спостерігаємо диво дивне — виставку хусток із бабиного «чемойдана», які вона виймає всього двічі на рік, як оце сьогодні. Хустки бабуся складає у цю старезну валізу і каже, що тут усі її речі «на смерть». Якщо точніше, то всіх хусток, як запевняє баба Оля, на той світ вона не забере — туди її спорядять в одяг, що в окремому вузлику, а от ці хустки вона заповідала на окремому аркушику шкільного зошита роздати півчим, сусідам і всім, хто прийде на похорон. Озвучила вона це й нам — себто мені й Лільці, середульшим дівчатам зі своїх восьми на той час онуків. Усе це ми сприйняли спокійно, оскільки бабуся переконливо пояснила нам усі тонкощі переходу у життя потойбічне з православної точки зору.

Але остання фраза бабиних заповідей — «а ті хустки, що залишаться, собі заберете…» — увімкнула інстинкт несамовитого власника у кожній із нас. Тож після Лільчиного нахабнючого запитання я обурююсь:

— А чого це тобі? Я теж, може, її хочу!

Слово за словом — і вже у бабиній хаті аж дзвенить від суперечки про власність: обоє хочемо оту — блякло-синю з різнокольоровими горошинками з синтетичної напівболоньєвої тканини. Цілий ґвалт над бабиними хустками, що «на смерть»! І це при живій бабі!

…«Бабунь, а можете подарувати мені ось ту хустку?» — питаю я, вже 13-річна. Саме хочеться пофорсити у клубі в такій ось великій квітчастій хустині з довгими китицями-хрензлями. У баби таких зо п’ять, лежать собі, і одягає вона їх разів зо два на рік. А я ж так хочу ось ту, червону, пов’язати собі на пальто, великим рогом наперед звісивши. У Люби-подружки є така фіолетова, мама їй купила. Як вдягне — красиво, як на картинці! Але бабуся витримує паузу і, злегка примруживши очі, скупо кидає у відповідь: «Рано тобі ще, ти до такої мала!».

Потім, через роки — коли вже не буде «рано», — я побачу ту хустку, поточену міллю, в тому ж таки «чемойдані»: бабуся не одягатиме її через те, що, на її думку, не личить уже «такому старому такі хустки носить». І ледь-ледь шкрябне душу образа, що так і не накинула колись на плечі саме цю, велику, квітчасту. Вона залишиться одним із нездійсненних бажань юності.

Я люблю носити хустки. У свої 19 мені здаватиметься дуже гарним поєднання хустки й капелюшка. Носитиму її до пальта й до пуховика; матиму окрему для церкви, яку загублю й увесь час жалкуватиму про те, бо ж добре трималася на голові, не сповзала… І саме мені доведеться виконувати отой бабин заповіт, написаний на аркуші із зошита, — липневого дня роздаровувати лянкові й тернові хустки всім жінкам на її похороні. Саму ж бабу Олю ховали у зеленій: вона все просила нас купити їй на цей день «або дзилену (чомусь так називала цей колір), або жовту, як сунешник». А коли мала вже обидві, то перед дзеркалом вибрала собі першу…

Більшість бабиних хусток забрала мама. Відтоді часто бачу її то в одній, то в іншій — і мені від цього так гарно, так затишно. Собі залишила дві хустини. Серед них немає тієї, за яку билися в дитинстві із Лілею. Тепер та анітрохи не вабить як головний убір. Вона слугує вузликом, у якому залишилися доживати віку інші — тернові, шерстяні і синтетичні з бозна-якого матеріалу. До речі, Ліля взагалі не претендувала на жодну. Виросли ми, ой же як виросли…

Я тримаю хустки у своєму рюкзачку і пам’ятаю про них, збираючись у дорогу — далеку чи близьку. Мабуть, це тому що завжди, коли ми йшли або їхали з Немильні, то заходили до баби Олі, як вона говорила, «дать досвіданіє». Старенька, доки ходила своїми ногами, проводжала нас як не на дорогу, то хоча б надвір. І коли ми неодмінно за хвилину-дві оберталися, щоб іще раз помахати бабусі, то бачили одне й те саме: вона хрестить нас, благословляючи на дорогу. Мабуть, підсвідоме прагнення зберегти отой бабин жест і спонукало мене покласти хустинки у наплічник. А ще я успадкувала її звичку хрестити дітей: із мого дому вони виходять так, як колись я із бабиної хати.