Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Сповідь

Не засуджуйте чужу любов

Олена І.

Кам’янець-Подільський
 район

Хмельницької області.

Нещодавно позад мене в електричці сиділи дві жінки. Вочевидь, живуть в одному селі, але давненько не бачились. Одна з них розповідала іншій про свого чоловіка.

РОБИЛА це емоційно, досить голосно. Тож мимоволі довелося і мені слухати про те, як її Вітька «ніби здурів, почав до Любки з переселенського кутка бігати». Тій, бач, її п’яниця-чоловік не потрібний, то вона зваблює порядного, роботящого. А те, що в нього дружина і двоє дітей, її не хвилює. «І звідки такі зміюки беруться? — виливала свій гнів приятельці жінка. — Впевнена, її чоловік через неї і п’є. Бо як не топити горе в чарці, якщо дружина гуляє?»

Решту шляху лунали погрози на адресу розлучниці, з яких найменш страшною була обіцянка «потрощити всі вікна в хаті». Жіночки зійшли на півдорозі, я нарешті насолоджувалася тишею. А втім, розмова попутниць не йшла у мене з голови. Жінка гудить ту, до якої чоловік її ходить. Мовляв, поруч із такою можна з горя і запити. Але ж чого її Вітя коло неї, роботящої і порядної, не тримається?

Зізнаюсь, роз’ятрила мені душу ця розмова, тому що я, як висловилася жінка, з тих «зміюк»… Не можу з кимось із близьких про це поговорити, то вирішила вилити свій біль тобі, «Вербиченько».

Вийшла я заміж по любові. Була щаслива, народився син. Діждалися і донечку. Хоч у селі роботи дуже багато, я все встигала. І по господарству, і діти та чоловік не були обділені увагою. Але почав мій суджений у чарку заглядати. «Нічого, — думала собі, — я сильна, все зможу. Це тимчасові незгоди. Це маленькі випробування. Все залагодиться. Я ж його люблю». Та минав час, а зелений змій обіймав його дедалі дужче. Вже й роботу втратив, а я вірила, що зможу його витягти. До лікарів, цілителів возила. Все дарма. Горілка стала для нього наймилішою...

Того дня, коли він, п’яний майже до безпам’ятства, мене вдарив, зрозуміла, що маю змінити своє життя і сподіватися тільки на себе. Вступила заочно до інституту, закінчила його. Спочатку працювала бухгалтером у невеликій фірмі. Набралася досвіду, мене запросили на посаду економіста у велике фермерське господарство. Весь час забирали робота і діти. З чоловіком з’єднує тільки дах над головою. Готую йому, перу. Після білих гарячок виходжую. Руку він на мене піднімати не наважується, бо знає, що не терпітиму, за себе зможу постояти. Два роки тому зробила йому окремий вхід у хату. Щоб діти не бачили, як його додому приятелі приносять…

Була змирилася з таким життям. Тільки щемило серце, коли бачила щасливі сім’ї, — хотілося жити не тільки заради дітей. Душа прагнула любові.

Рік тому головний агроном нашого підприємства вийшов на пенсію. На його місце призначили іншого. Коли вперше його побачила, здалося, що світ став світліший. А потім… Не думала, що ще здатна на таке сильне почуття. Я кохаю і кохана. Він відігрів мою душу, я неначе заново на світ народилась. Усе вдома попораю, біжу на роботу і, як дівчинка, жду не діждуся вечора, щоб годинку побути разом із ним...

Щастя від людських очей не сховаєш. Пересуди не забарилися. Адже сім’я і в мене, і в нього. Та ми не зважаємо ні на що, бо разом щасливі. А вдома і в мене, і в нього — порожнеча... Водночас розлучитися не наважуємося. В мене син цього року школу закінчить, донька перейде у випускний клас. У нього сину 10. Він має ваду слуху, потребує особливого піклування. Та й де жити? Навряд чи наважимось на такий крок.

Знаю, все це не виправдання. Та все ж дуже легко осудити людину, а заглянути в душу, зрозуміти її може лише той, хто сам пережив щось подібне. Тому й досі, згадуючи оте «звідки ті зміюки беруться», думаю про ту, яка, як і я, «краде» чоловіка, і бажаю їй щастя…