Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• А що думаєте ви?

I назвала батьком

У минулій «Вербиченьці» був надрукований лист Оксани з Миколаївщини, в якому вона розповіла про свою біду: чоловік кривдить її сина від першого шлюбу, чіпляється до нього за будь-яку дрібничку й карає. Виховує пасинка так: його слово закон, своєї думки дитина не повинна мати. Хвилюється жінка, якою ж людиною виросте син?

«Вербиченька» отримала багато відгуків на лист Оксани. Ось деякі з них.

_{Діти — наша радість}

ОДРУЖИЛАСЯ Оксана, гадала, з хорошим чоловіком. А він зрадник. Обіцяв любити її сина, як свого, а насправді став йому гірше за ворога.

Що порадити? Переконайте себе, Оксано, що то не кохання, якщо стільки кривди доводиться терпіти від того, кого ви повинні вважати своєю опорою, своїм щастям у житті.

Я працювала вчителькою, зараз на пенсії. Учила дітей із різних сімей, зокрема й напівсиріт і сиріт, котрих усиновили чи вдочерили. Зараз вони дорослі й пишуть вдячні листи названим батькам. Совість у останніх спокійна — вони виростили хороших людей.

Ольга БАЛЕНКО.

м. Канів Черкаської області.

_{Не втратьте сина}

НА ВІКУ, як на довгій ниві. Я залишилась сама з двома дітьми. Трапився мені чоловік, вийшла заміж, народилася донечка. До всіх дітей чоловік ставився однаково, з любов’ю.

Зараз ми на пенсії. Без дітей та онуків життя було б пусткою. Дивно мені, що Оксана живе з чоловіком, який кривдить її дитя. Як на мене, людину кохаєш за щось, найперше — за доброту, розум, душевні якості. Як Оксана може бачити у своєму обранцеві жорстокість, несправедливість і водночас любити його? Схаменіться, ви скалічите душу і втратите сина.

Звертаюсь і до Оксаниного чоловіка. Коли назвалися батьком, то будьте ним.

Марія ІВАНИЦЬКА.

Кам’янець-Подільський район

Хмельницької області.

_{Чоловік має бути опорою}

ПРОЧИТАЛА розповідь Оксани з Миколаївської області «Нерідний син» і не могла всю ніч заснути. Стільки напливло спогадів, адже й мені довелося пережити появу в моєму житті вітчима. Рідного батька я не знала. Мешкали вдвох із мамою у сімейному гуртожитку будівельників. Іноді навідувалися в село, до бабусі, яка постійно дорікала мамі, що народила мене покриткою.

Якось до нас у гуртожиток прийшов гість і за обідом, де було багато смачного, сказав, що я можу називати його Іваном і на ти. «То ти будеш моїм татом?» — я так зраділа, аж підстрибнула, мені було сім років і дуже хотілося мати батька. А він якось так знітився і до мами: «Не вмію я з дітьми…».

Ми перебралися до Івана Григоровича в його приватний дім. Тут було багато простору, й у мене з’явилися своя кімната, іграшки, м’яка постіль і навіть невеликий телевізор. Усе тішило, от лише з вітчимом у мене якось не складалося. Він сторонився мене, я також уникала, більше мовчали. Мама була зайнята своїми клопотами, теж майже не звертала на мене уваги. А коли у мене народився братик, то лише й чула: «Візьми дитину, не чуєш, плаче!», «Розвісь білизну та заколиши його!». Удома я була замість няньки, часто плакала, бігала до сусідської подружки, де було зовсім інакше — вони були дружні і веселі, багато сміялися, вечорами чаювали і співали під бузком.

Але я втішалася тим, що у нас було що їсти, у що вбратися, мама більше не надривалася на роботі, а що не співаємо, то можна пережити. Так минав час, я ніколи не назвала свого вітчима ні по імені, ні якось інакше. Не почула й від нього такого очікуваного «доня».

Біда прийшла, коли я закінчувала дев’ятий клас і збиралася до училища. Несподівано захворіла мама, якось швидко злягла і більше не встала…

…Коли розійшлися люди з поминок і заснув Мишко, я взялася мити посуд. Сльози заливали обличчя, незчулася, як тихий голос поруч промовив: «Нічого, дочко, ми витримаємо…».

Батьком я назвала Івана Григоровича, коли ми з Миколою вирішили взяти шлюб. Прийшла додому і з порога: «Тату, ти поведеш мене до вівтаря, так годиться!». І вперше побачила сльози на його очах.

Спитаєте, як у нас тепер? Мишко закінчує школу. Я готуюсь захищати диплом в університеті, і поки ми з Миколою доводимо його до пуття, дідусь бавить онука, Іванком на його честь назвали.

А порада моя Оксані така: добре подумайте, чи буде чоловік для вас опорою і захисником? Чи варте життя із такою людиною щастя ваших дітей?

Олена БОЙКО.

Пологівський район

Запорізької області.