Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Слово про сучасницю

Успiшна i щаслива

Ганна КЛІКОВКА.

Вінницька область.

Майстриня з Божою іскрою художнього таланту, умінням бачити прекрасне у звичайному і наповнювати ним будні живе у Козятині. Вже шість років жінка з Донеччини, де народилася, вважає це місто своїм, а подільське місто прихильно дарує свою симпатію і тепло Олені Мялук, яка з трьома дітьми відважно, як це робить із відрізом тканини, перекроїла свою долю.

ЗАРАЗ їй про те розповідати не те що не хочеться. Ту сторінку давно перегорнуто, а новий пласт життя такий цікавий! І вона із задоволенням живе у ньому.

Олена з насолодою розповідає про Карпати, це свіжі враження, вона щойно повернулася з мандрівки, яку подарувала собі наприкінці року. Окрилена подорожжю, каже, що так чудово відкривати Україну, мандруючи, пізнаючи нові місця, народні звичаї, традиції.

Натхнення жінці потрібне, як повітря, це частинка її професії. Олена Мялук — творець і засновник майстерні авторських колекцій одягу і текстилю Leneli. Створила її вже в Козятині, проте й уміння шити, і досвід бізнесу вже мала до цього.

— Шила я змалку, — розповідає жінка, — це були нескінченні вбрання лялькам, тоді пішли блузки для себе. За освітою я закрійниця, а кожну тканину відчуваю, бачу її у виробі. У Донецьку мала невеликий магазинчик — там отримала перші уроки підприємництва. Коли почалися воєнні дії й потрібно було виїздити, обрали Вінниччину. Бо село Збараж Козятинського району — мамина мала батьківщина, ми з братом улітку гостювали там у бабусі й дідуся. Туди спершу й вирушили, відтак перебралися в Козятин.

На новому місці Олена не сиділа склавши руки, очікуючи манни небесної. Купила швейну машинку, спочатку обшивала дітей. Через деякий час вирішила поновити підприємницьку діяльність. Знайшла в мережі Інтернет київську фірму-посередника, яка замовляє пошиття уніформи для різних закладів. Із ними й почала співпрацювати. Спершу шила вдома. Почала розвиватися, пройшла навчання на тренінгах, захистила бізнес-план на відкриття швацького цеху. Виграла кілька грантів…

Доводилося багато працювати. Приміщення для майстерні обирала таке, щоб було просторе і світле, з великими вікнами. У похмурий підвал не хотілося: там і кольори, в яких кохається майстриня, не грали б, і настрою не було б такого осяйного, з яким зазвичай Олена починає день. Як влучно сказав про неї один із її друзів, вона сонячна, із геном позитиву.

Відвідувачі звертають увагу на три лялечки на видноті в майстерні. Мотанки майстриня виготовила власноруч. У центрі — талісман, та, що праворуч, — берегиня рукодільниць, ліворуч — лялька, яка приносить радість. Так, із позитивом і задоволенням, тут і працює разом із помічницями. Вони виготовляють таких же радісних кольорів вироби. Одяг для кухонних підприємств, для клінінгу, багато чого іншого. А ще із залишків крою шиють текстильні сумки — дуже міцні, корисні і неймовірних кольорів.

— Хочемо не просто шити, а творити красиве, модне та якісне, — каже Олена. — Дуже любимо із звичайних клаптиків вигадувати цікаві і неповторні, в стилі печворк, вироби — від простих прихваток до покривал. Ми не можемо змінити увесь світ, але можемо змінити своє ставлення до нього. Питаєте про щастя? У мене воно різнокольорове. Його навіть можна відчути руками, побачити очима.

Я щаслива, що можу займатися тим, що мені до вподоби. Навіть коли, буває, кольори не складаються. Озирнувшись довкола, бачу відвертий гармидер у кімнаті, зате в руках тримаю той пазл, задля якого іноді навіть не спиться…

Олена усміхається і розповідає про таке тепле і дивовижне щастя — своїх дітей. Три синочки, молоді дубочки, підросли вже в Козятині. Івану нині 19, він студент Вінницького аграрного університету, Назару незабаром виповниться дев’ять, а Матвію — він був зовсім крихітним, коли сюди приїхали, — уже шість. Сини, материнська любов, надія, зростають самостійними. Олена за всієї зайнятості любить проводити з ними час. Одна частина її відпустки неодмінно присвячена подорожам із дітьми. Каже, що дуже хотілося б передати у спілкуванні з ними ту атмосферу, котра панувала у батьківському домі. Олена тепло згадує дитинство, мамину турботу, татові ігри з дітьми: «У нас вдома завжди розмовляли — батьки між собою, з нами, дітьми. Нас оберігали, з нами радилися, готували до самостійного життя. Ця любов стала емоційною наснагою на все життя».

Мрійниця, фантазерка, відкрита людям і добру, йде життям молода наша сучасниця. Вірить, що нарешті облишить свій потворний танок пандемія і праця наповниться новою енергетикою. Що перемагатиме добро і життя стане кращим. Утім, чому стане, воно вже таким є, спитайте в Олени Мялук.