Вівторок, 15 грудня 2020 року № 96 (19844)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19844/print.php?n=47519

  • Наше військо

Горець

Олексій ЯРОВИЙ.

Донецька область.

Фото автора.

Надійно, по-хазяйськи облаштовані бліндажі, окопи для техніки, котру замасковано так, що з десяти кроків не розгледиш. Спостережний пункт із сучасною оптикою, купленою за гроші волонтерів і власні. Просіки, прорубані в густих лісових хащах на випадок, якщо попруть ворожі танки й артилерії доведеться швидко займати позиції. Бо ворог — він зовсім поруч, он там, на узвишші… Все це — господарство Нодара Каралашвілі, грузина, який воює за українську землю.

Починав «Генералом»

РАНІШЕ Нодар, у якого звання нині — старший солдат, мав позивний «Генерал». Так його побратими назвали не випадково. Коли піхотний батальйон «Київська Русь» місив багнюку чи ковтав куряву на Світлодарській дузі, одній із найнебезпечніших ділянок фронту, Нодар у критичні хвилини не боявся брати на себе відповідальність.

Тоді на «Світлодарці» гриміло щоночі. З російського боку летіло все: обстрілювали реактивними гранатами з СПГ, з мінометів різних систем, великокаліберних кулеметів. І дошкуляли снайпери. Росіяни знахабніли настільки, що своїх строковиків стали тренувати на українцях: за кілька років війни ворогові була відома не те що кожна звивина траншеї на наших позиціях, а й травинка, що виросла на бруствері. Отож щодня гинули чи зазнавали поранень наші воїни.

Вивчаючи місцевість, Нодар запропонував облаштувати спостережний пункт під носом в окупантів. Бійці підібралися метрів за 400 до ворожих траншей і врилися в землю. Найманці, звичайно, намагалися викурити Нодара і його побратимів, але наші давали таку відповідь, що ворог надовго замовкав. «Це був приклад для армії, що потрібно рухатися вперед, метр за метром звільняти українську територію, займати стратегічні висоти», — певен Нодар.

Сьогодні чоловік служить в артилерії й дістав інший позивний — «Горець». Він частину життя прожив у селі, що вгніздилося в горах на висоті більш ніж дві тисячі метрів над рівнем моря. Тому й має особливу, справедливу, вдачу і завжди тримає слово. «Я воюю з 13 років, — каже Нодар, — але то були інші війни… Я вважаю себе скоріше людиною миру».

Мир через війну

ПРО ТІ колишні війни нагадує довжелезний рубець на правій руці Нодара трішки нижче ліктя. Це слід від саперної лопатки спецпризначенця. Пам’ятаєте, як у часи «демократа» Горбачова розганяли мирну демонстрацію в Тбілісі? Так от, якби Нодар, котрому не було ще й 18, не виставив уперед руку, то йому б розкололи лопатою голову, як багатьом іншим демонстрантам. Кремль тоді кинув своїх посіпак на повсталий Тбілісі, що прагнув волі й незалежності. «Москва завжди намагалася знищити підневільні, як вона вважала, нації, — наголошує Нодар. — Я це зрозумів ще в дитинстві».

Політику Кремля за СРСР щодо закриття шкіл у горах він також уважає такою, що спрямована на знищення народу. Бо нема школи — нема села. А гірські поселення — це обереги стародавньої культури, мови, традицій. Тоді Нодар воював за ті села. Як? Домовився зі своїм учителем поїхати в гірське село за 20 кілометрів од кордону. Один навчатиме дітей, другий і вчитиметься, і соціалізуватиме ровесників. Головна ідея була в тому, що коли приїдуть у гірське село учні й учитель аж із Тбілісі, то школи не закриють. Справді, так і сталося. Нодар уважає той випадок виграною битвою.

Щоправда, були й справжні, криваві війни. Хлопцем воював в Абхазії, аби не дати Росії відірвати цю територію від Грузії. Там горець уперше зустрів українців, що були на боці його держави. Нодару сподобалися нащадки козаків любов’ю до своєї землі. Війна з Кремлем, казали вони, у будь-якій точці планети — це і є захист України. Коли ж Нодара стали переслідувати в Грузії (а таким, як він, правдорубам скрізь живеться нелегко), він вирішив переїхати до України. Поселивсь у Львові. «Його стародавні вулички схожі на давній Тбілісі»,— пояснює свій вибір. Одружився з українкою, яка народила йому двох синів.

— Я тепер воюю, аби допомогти Україні, — пояснює, чому вирішив підписати контракт із ЗСУ, — але моя війна — це не лише служба у війську.

Волонтер

КОЛИ почався нинішній етап багатовікової російсько-української війни, Нодар став волонтером, керівником громадської організації «Легіон патріотів «Галичина». Збирав і возив речі для фронту, сітки. Плели їх діти, а тканину охоче надавали місцеві швейні фабрики. Нодар умовив директора школи поставити спеціальні верстати в коридорах: нехай учні чи то на перерві, чи після занять, граючись та й прив’яжуть кілька клаптиків до мотузяної основи. Окрім того, що праця дитячих рук захищала воїнів, у волонтерстві був сильний виховний момент. Ось так сплели близько шести тисяч метрів сіток.

Також Нодар разом із львівськими однодумцями возив книжки для бібліотек Луганщини й Донеччини. «Діти Донбасу потребують не лише матеріальної, а й моральної допомоги, — переконаний чоловік. — Нещодавно, наприклад, до Новоайдара надійшли шкільне приладдя та дитяча література зі Львова. Збирали все це школярі та жителі Львівщини, а ми доставили вантаж, щоб діти з Луганщини краще вивчили українську мову та літературу».

А ще для учнів із прифронтових зон організовували табори відпочинку в найкрасивіших місцинах Львівщини, аби поєднати різні частини України в дитячих душах. Вихованцями благодійної організації за час її діяльності стали близько 800 школярів та мешканців дитячих будинків із Красногорівки, Нового Айдара, Бахмута та інших міст і сіл.

— Те, що не можеш завоювати зброєю, можна завоювати любов’ю, — підводить риску Нодар.