• З літопису наших днів

Що пороблено тобі, Павлівко?

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Заїхати у Павлівку можна з чотирьох напрямків: з Матейкова, Трудолюбівки, польовою дорогою від колишньої свиноферми колгоспу «Україна» і з Попівців, якщо дозволяє погода. Вона притулилася одним крилом до Матейківського лісу, а єдина вулиця простяглася на два кілометри. Село умовно поділене на два періоди забудови: до війни і 1960-х років минулого століття. З тих перших хат не залишилося жодної живої, та й десятки новіших стоять пусткою.

СОНЯЧНОГО прохолодного дня зустріла мене Павлівка якоюсь напруженою гнітючою тишею — жодного звуку, навіть півні не співали і собаки не гавкали. Замість звичного вказівника з назвою населеного пункту свіжовстановлений хрест — оберіг села. Зразу ж за ним стіна суцільних височенних заростей безлистих кущів із залишками розвалених будинків. Аж страшно…

Поволі їду ще вцілілою у деяких місцях вузенькою асфальтівкою. Десь приблизно посеред села, ліворуч на вигоні, «білим парусом» височіє будівля єдиного «соцоб’єкта» — продмагу з розбитою вивіскою «Магазин». Довкола ні душі, тільки чорна коза, прив’язана ланцюгом, почувається тут привільно…

Звернув увагу, що майже на кожній уцілілій хаті є табличка з її номером і назвою вулиці. Десь після 40-го почалася «жива зона», а далі — руїни і знову хати. Тільки на краю села, перед ставом, що розлігся в долині між Павлівкою і Трудолюбівкою, біля чепурного пофарбованого будинку вгледів літню жінку.

— Добре, що над’їхали, то буде з ким словом перекинутися, а так все сама і все мовчки, — зраділа зустрічі 79-річна Ганна Олександрівна Люлько (на фото автора). — Ми з покійним чоловіком почали тут будуватися в 1959 році, зразу, як одружилися. Тоді якраз у чистому полі нарізали нові садиби, і колгосп таким чином заманював до себе молоду робочу силу. Я пішла в овочеву бригаду, а Саша став помічником комбайнера. Роки були важкі, за роботу нам писали трудодні, а як інколи давали гроші, то це свято залітало в хату…

Чоловік столярував і сам зробив вікна, двері, підлогу постелив. Йому приносили замовлення сусіди, а за виконану роботу віддячували допомогою на будівництві хати. Через три роки ми справили новосілля. Якраз тоді Гагарін полетів у космос, то ми гуртом зібралися і на його честь назвали свою єдину в селі вулицю…

Жили тоді бідно, але весело. Йшли на роботу — співали, та й додому верталися з піснею. Весілля справляли, родини, хрестини, а зараз тільки похорони і поминки. Відлітає у вирій наша Павлівка, вимирає просто на очах… Молодь можна на пальцях рук порахувати. Я дуже зраділа, як пів року тому переїхав з Козятинського району в батьківську хату сусід Анатолій Підгорець із дружиною і двома доньками. Він учасник АТО, працює водієм у товаристві Матейкова. Зате тепер маємо в селі п’ятьох школярів, яких щодня возять до школи і назад. З ними на роботу добирається і вчитель історії Петро Олександрович Хом’як…

Ганна Олександрівна заробила в держави 1800 гривень пенсії, яких ледь вистачає на хліб і ліки. Та вона не нарікає на життя. Каже: «Нічого грішити перед Богом, аби було вже не гірше — щоб мир в Україну вернувся, і вірусна зараза минулася… На пай отримую зерно, олію, цукор, іще тримаю троє свиней, щоб перед святами порадувати свіжиною дітей та онуків…».

Єдина радість тепер у Павлівці, коли двічі на тиждень приїжджає в село автолавка з різними товарами. Люди запасаються продуктами, роблять замовлення. А от з автобусним сполученням стало гірше. Донедавна автобус із Бара їздив сюди тричі на тиждень, але водій підбив «дебет із кредитом» і сказав, що йому немає зиску «возити вітер», і скоротив кількість маршрутів до одного — в п’ятницю.

— Йому не вигідно, а людям не зручно, — веде далі Ганна Олександрівна. — От поїдь у п’ятницю в лікарню, то до обіду не встигнеш нічого зробити, а ще треба не спізнитися, щоб додому повернутися… Не кажу вже про «екскурсії» магазинами, бо з нашими статками там рідко що толкове можна купити.

Приємно відгукнулася моя співрозмовниця про директора СТОВ «Матейківінвестагро» В’ячеслава Кучерука. «Він для нас надійна опора. Хто тільки не звертається до нього — нікому не відмовляє. А нам, пенсіонерам, багато не треба — щоб город виорати і паї привезти вчасно… Нещодавно В’ячеслав Васильович допоміг нам розв’язати болючу проблему з нестачею води у криницях. За рахунок господарства в Павлівці побудували на кожен куток чотири артезіанські сведловини, а вже розводити водогін до хат будемо самі. І за це дякуємо, бо де ж ми візьмемо тих грошей?»

Ну а на завершення цієї розповіді не можна не згадати цікавого факту з життя місцевої громади. Ще з повоєнних років люди користувалися тут помічною водою з джерела в лісі. Вони лікували нею всі болячки, а потім бухгалтер Григорій Соколовський підказав голові колгоспу Володимиру Яровенку, що можна на ній заробляти гроші. Так розпочалося лабораторне дослідження води, а у квітні 1990 року в Матейкові було відкрито цех із розливу мінеральної столової води «Барчанка», яка й до сьогодні має попит.