Архів
Вівторок,
15 грудня 2020 року

№ 96 (19844)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господар
  Версія для друку          На головну
  • З літопису наших днів

Що пороблено тобі, Павлівко?

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Заїхати у Павлівку можна з чотирьох напрямків: з Матейкова, Трудолюбівки, польовою дорогою від колишньої свиноферми колгоспу «Україна» і з Попівців, якщо дозволяє погода. Вона притулилася одним крилом до Матейківського лісу, а єдина вулиця простяглася на два кілометри. Село умовно поділене на два періоди забудови: до війни і 1960-х років минулого століття. З тих перших хат не залишилося жодної живої, та й десятки новіших стоять пусткою.

СОНЯЧНОГО прохолодного дня зустріла мене Павлівка якоюсь напруженою гнітючою тишею — жодного звуку, навіть півні не співали і собаки не гавкали. Замість звичного вказівника з назвою населеного пункту свіжовстановлений хрест — оберіг села. Зразу ж за ним стіна суцільних височенних заростей безлистих кущів із залишками розвалених будинків. Аж страшно…

Поволі їду ще вцілілою у деяких місцях вузенькою асфальтівкою. Десь приблизно посеред села, ліворуч на вигоні, «білим парусом» височіє будівля єдиного «соцоб’єкта» — продмагу з розбитою вивіскою «Магазин». Довкола ні душі, тільки чорна коза, прив’язана ланцюгом, почувається тут привільно…

Звернув увагу, що майже на кожній уцілілій хаті є табличка з її номером і назвою вулиці. Десь після 40-го почалася «жива зона», а далі — руїни і знову хати. Тільки на краю села, перед ставом, що розлігся в долині між Павлівкою і Трудолюбівкою, біля чепурного пофарбованого будинку вгледів літню жінку.

— Добре, що над’їхали, то буде з ким словом перекинутися, а так все сама і все мовчки, — зраділа зустрічі 79-річна Ганна Олександрівна Люлько (на фото автора). — Ми з покійним чоловіком почали тут будуватися в 1959 році, зразу, як одружилися. Тоді якраз у чистому полі нарізали нові садиби, і колгосп таким чином заманював до себе молоду робочу силу. Я пішла в овочеву бригаду, а Саша став помічником комбайнера. Роки були важкі, за роботу нам писали трудодні, а як інколи давали гроші, то це свято залітало в хату…

Чоловік столярував і сам зробив вікна, двері, підлогу постелив. Йому приносили замовлення сусіди, а за виконану роботу віддячували допомогою на будівництві хати. Через три роки ми справили новосілля. Якраз тоді Гагарін полетів у космос, то ми гуртом зібралися і на його честь назвали свою єдину в селі вулицю…

Жили тоді бідно, але весело. Йшли на роботу — співали, та й додому верталися з піснею. Весілля справляли, родини, хрестини, а зараз тільки похорони і поминки. Відлітає у вирій наша Павлівка, вимирає просто на очах… Молодь можна на пальцях рук порахувати. Я дуже зраділа, як пів року тому переїхав з Козятинського району в батьківську хату сусід Анатолій Підгорець із дружиною і двома доньками. Він учасник АТО, працює водієм у товаристві Матейкова. Зате тепер маємо в селі п’ятьох школярів, яких щодня возять до школи і назад. З ними на роботу добирається і вчитель історії Петро Олександрович Хом’як…

Ганна Олександрівна заробила в держави 1800 гривень пенсії, яких ледь вистачає на хліб і ліки. Та вона не нарікає на життя. Каже: «Нічого грішити перед Богом, аби було вже не гірше — щоб мир в Україну вернувся, і вірусна зараза минулася… На пай отримую зерно, олію, цукор, іще тримаю троє свиней, щоб перед святами порадувати свіжиною дітей та онуків…».

Єдина радість тепер у Павлівці, коли двічі на тиждень приїжджає в село автолавка з різними товарами. Люди запасаються продуктами, роблять замовлення. А от з автобусним сполученням стало гірше. Донедавна автобус із Бара їздив сюди тричі на тиждень, але водій підбив «дебет із кредитом» і сказав, що йому немає зиску «возити вітер», і скоротив кількість маршрутів до одного — в п’ятницю.

— Йому не вигідно, а людям не зручно, — веде далі Ганна Олександрівна. — От поїдь у п’ятницю в лікарню, то до обіду не встигнеш нічого зробити, а ще треба не спізнитися, щоб додому повернутися… Не кажу вже про «екскурсії» магазинами, бо з нашими статками там рідко що толкове можна купити.

Приємно відгукнулася моя співрозмовниця про директора СТОВ «Матейківінвестагро» В’ячеслава Кучерука. «Він для нас надійна опора. Хто тільки не звертається до нього — нікому не відмовляє. А нам, пенсіонерам, багато не треба — щоб город виорати і паї привезти вчасно… Нещодавно В’ячеслав Васильович допоміг нам розв’язати болючу проблему з нестачею води у криницях. За рахунок господарства в Павлівці побудували на кожен куток чотири артезіанські сведловини, а вже розводити водогін до хат будемо самі. І за це дякуємо, бо де ж ми візьмемо тих грошей?»

Ну а на завершення цієї розповіді не можна не згадати цікавого факту з життя місцевої громади. Ще з повоєнних років люди користувалися тут помічною водою з джерела в лісі. Вони лікували нею всі болячки, а потім бухгалтер Григорій Соколовський підказав голові колгоспу Володимиру Яровенку, що можна на ній заробляти гроші. Так розпочалося лабораторне дослідження води, а у квітні 1990 року в Матейкові було відкрито цех із розливу мінеральної столової води «Барчанка», яка й до сьогодні має попит.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Удар по фермерству
Читати
Комісія винесла вердикт
Читати
Вакцина буде. Але не для всіх
Читати
Готується закон про зброю
Читати
Ожеледиця наробила лиха
Читати
Відреставрували архітектурну перлину
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове