• Згадаймо Майстра

Ще раз про кохання

Ігор ЛАГОЗА.

— Чого ви так на мене дивитеся? — спитала вона.

— Як? — не зрозумів я.

— Усміхаєтеся. Ніби ми вже десь бачилися.

— Хіба?

— А втім, вас можна зрозуміти. Весна, пташечки співають, травиця пробивається... Побачили, що стоїть симпатична дівчина...

— Та...

— Але майте на увазі, проводжати себе я не дозволю. Вам таким тільки дай волю! Спочатку проведете, а там і...

— Та я...

— Що ж, як буде, так буде. З іншим би я не пішла, а з вами... — вона рішуче тріпонула рудою гривою. — Але беріть квитки на різні місця. Адже в залі темно буде.

— Які квитки?

— На «Еммануель». Я цього фільму ще не бачила. А ви бачили?

— Еге ж.

— Нічого не вдієш. Тоді беріть квитки поруч. Будете мені пояснювати. Я важко сприймаю закордонні фільми. Але щоб без усіляких там... Ви, гадаю, мене розумієте?

Я розгублено стенув плечима.

— Ха! Нащо вдаєте із себе дурника? Я кажу, щоб у кіно поводили себе пристойно. Ясно?

— Ясно. Але...

— Зрозуміла із пів слова. Тож майте на увазі, що після кіно я з вами нікуди не піду. Можете й не просити. З мамою ви мене познайомите іншим разом.

— Якою ще мамою?

— Як це якою? З вашою мамою. Повинна ж вона мене побачити!

— А навіщо?

— Здрастуйте-приїхали! Як навіщо? А раптом я їй не сподобаюсь чи ще там щось? Хіба ж ви не знаєте? Батьки — вони чомусь завжди не схвалюють того, що обирають їхні діти. Ще в школі це проходили. Одвічна проблема поколінь. Тому ми краще спочатку поїдемо до моєї мами.

— Чому?

— Тому що вона в мене дуже сувора щодо цього. Мама завжди каже: «Дівчинко моя, будь обережна. Тепер знаєш, які хлопці пішли? Моргнути не встигнеш, як він тебе обдурить, сам на поїзд — і до якогось Порт-Артура чкурне. Ще добре, коли хоч виконавчий листок його наздожене».

— Який листок?

— Та виконавчий же, на аліменти, — майже засоромилась вона. — І ви знаєте, мама має рацію. Адже я дуже довірлива. І мене, як вона каже, обдурити — це раз плюнути. Тільки я чомусь відчуваю, що ви моїй мамі сподобаєтесь.

— Ви так вважаєте?

— Звичайно. Ви вселяєте довіру. Щоправда, ота ваша дурнувата усмішка... Та нічого, хіба мало в людей вад. А потім поїдемо і подамо заяву.

— Яку заяву?

— До загсу... Бо до Палацу шлюбів, я так гадаю, потикатися не варто. Там дуже довго чекати. А в загсі хоч і не так урочисто, зате все значно простіше. Адже так?

— Не знаю... Тобто...

— Ой, «не знаю»... Я, слава Богу, знаю...

— Але я...

— Ви вже купили квитки?

— Купив... Але...

— Візьміть мене попід руку. Бо народу надто багато, — вона міцно вхопила мене за лікоть. — А то у цій товкотнечі загубите мене і луснуть усі ваші плани.

Ми зайшли до зали, й, після того як згасло світло, плани справді луснули: у неї випала з рук сумочка... Вона, нахилившись, намацувала її на підлозі. Скориставшись з цього, я навшпиньки вибіг за двері.

А якби не випала сумочка?