СЕЛО. ГОЛОД

_{Джеймсу Мейсу}

Наталя Дзюбенко-Мейс.

Не ворушилось ґанку спустіле крило,

Не спадала роса спозарання,

У жаскому вогні догорало село,

Помирали селяни… Останні…

І до церкви сповзались страшні кістяки,

Що уже без хреста… Тільки круки…

Піднімалися вгору сухі п’ястуки

Від голодної темної муки.

Відлітали лелеки, і душі, і дим

Ще курився із мертвого поля,

І такої розпуки, такої біди

Не було ще нігде. І ніколи.

Ще учора співало, сміялось, цвіло,

Від зорі — то орало, то сіяло,

А сьогодні конає голодне село

Хліборобів і гречкосіїв.

Вся земля, мов підсудна, у ґратах стерні,

Заростає гіркими ярами.

Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені…

Над іще нерожденними — нами.

Там велика моя помирає рідня

У голодних літах лиховісних.

І це нам — їхня жменька остання зерна,

А мені — недоспівана пісня.

Там бабуся конає, іще молода,

У своїй спорожнілій хатині,

Там вселенська розпука. Біда. Там орда,

Що як пошесть вернулася нині.

А горбочки все тріскають, як мозолі…

Колосочків худі рученята…,

Чорні дзвони гудуть у розломах землі,

У яругах святих і проклятих.

На холодних вітрах вигорає стерня.

Тільки туга у вічному полі,

І літає лихе понад ним вороння,

І згоряє мій голос від болю.

Не забути мені, не забути тобі

Ці жита, що зітліли під корінь,

Це Село, що згоріло в жаскому вогні

Непрощенного Голодомору.