Чому шумить ліс

Іван ВОЗНЮК.

м. Малин

Житомирської області.

ЦІЄЇ осені ліс задумливий і, сказав би, мрійливий. Лише інколи верхівками дерев пробіжить вітерець і сховається, як заєць, десь у гущавині, а так —— тихо, мирно. Мріє ліс про сніг, аби сховати корені міцелій, прикрити мох, що зазеленів, від імовірного холоду, — дерева час від часу здригаються, очікують на мороз, а його вже... не хочеться.

Дорога до лісу, до якого зібрався, не дорога, а напрямок, протягом шляху вихитує, немов на гойдалках, одначе ліс цей огинає ріка, а де ріка, там обов’язково джерело, й у ключі його така вода, яку якраз святити: смачна, цілюща, сила від неї прибуває. Мовчазним ліс лише здається. Насправді ж він шумить. Будь-якої пори року, з вітром і без вітру. Думу думає. Скільки його за останні роки винищено-вирізано! Не так давно до прадавнього джерела, що дарує воду річці, доводилося кружляти між струнких сосен, оминати кущі крушини, лози, осики, вільхи, молоді берізки, а тепер обабіч лісового путівця — вирубки. Скоро будуть і з третього боку.

Після першого порубу минуло пів десятка літ, і почорнілі пні нагадують надгробки на цвинтарі, тільки без хрестів. Ділянка заросла травою, молодняк витягнувся вгору, закрив собою корчі, подорослішали сосонки, які висадили на місці вирубувань, але атмосфера лісового цвинтаря лишається. Поряд — другий поруб. Лісівники засадили його молодими соснами завбільшки з долоню, їм іще рости та й рости, першими у міжряддях, поміж свіжіших пнів, з’явилися, звісно, берізки. Насіння берези розлітається швидко, скоріше приживається, а насінина хвойних від шишки до деревця проходить довший шлях. Жовтий пилок сосни, яка зацвітає у травні, розноситься вітром і здебільшого пропадає. Висиплять пилок шишечки, обміняються ним і дозрівають півтора року. Позаяк стільки часу лісники не можуть гаяти, вони висаджують молодняк зі шкілок.

У сосновому бору, де «моє» джерело, поряд із порубами, тепер дедалі менше сосен із шишками. Але я ще пригадую весну, коли пилок сосен розфарбував поверхню сільського ставка жовтим кольором, і здавалося, що шафран, або крокус, або півники, з городів селян скупалися у ставу і пофарбували воду. Випадав сніг, і насінини сосен тоді ковзали білим настом, немов буєри чи сани з вітрилом. Нині — ні снігу, ні буєрів. Але щось особливе й у лісі, коли у ньому душею відпочиваєш. Сонячного дня небо лягає на верхівки дерев, укриває синім шовком, зелений мох слугує долівкою, і ніби перебуваєш у затишному мальовничому домі.

Після другої вирубки я хвилювався, думав, саджанці сосни не приживуться на піску у посуху, але першими вигналися берізки, осика; розкущившись, вони прикрили молоді сосонки від спеки, і попри посуху деревця сосни підросли; мине кілька років, і другу вирубку вкриє молодий бір, заховає чорні пні лісового «цвинтаря». З’являлися вже у ньому перші ягоди, квіти, гриби, переважно опеньки.

Одначе ліс шумить... У старому бору з’явилися облуплені сосни, трохи збоку — два березові штурпаки. Старіючи, сосна скидає кору, вона обвалюється, немов шматки одягу на опудалі, і лежить під стовбуром, а березовий пень, прикрашений білим коміром берести, всередині якого труха й у потерті тій росте пагін дерева або й гриб, здається лісовим букетом. Кожне дерево живе по-своєму.

Розхвилювалося джерело, коли підставив під нього бачок. Проте ненадовго. Подарувало трохи води, якою запаслося, а потім побіг струмочок. Згодом із трубки, яку акуратно вставили у бетонне кільце кринички, закапало. Заплакало джерело.

Освятив воду джерела. Попросив, щоб небо змилувалося над природою і подарувало нам усім вдосталь вологи. Щоб нарешті припинили нищити ліс.