«Я — український фермер» Василь ПІДДУБНЯК.
НЕ КАНАДСЬКИЙ, завважте, не французький — український! Так може сказати про себе людина, котра самовіддано любить рідну країну, заповідану батьками землю, нелегкий, надто у наш чи то ще перехідний, чи вже неперехідний час, труд. Одначе вслухайтеся у мовлене вголос і з гордістю: «Я — український фермер». Саме так називається автобіографічна повість Леоніда Кириченка, керівника фермерського господарства «Зоря Каховщини», видана видавничим домом «Авіценна». В анотації до видання зазначено: «Для фахівців у галузі сільського господарства, економіки та широкого читацького загалу». Справді — тут є чому повчитися! Передовсім — як стати і бути господарем на рідній землі, у прирослому навіки до душі таврійському степу. Книга-сповідь, книга-дискусія, книга-підручник, передовсім — для студентів вишів і учнів галузевих технікумів та училищ… Не суконною («книжною») мовою писана, а справді вистраждана і висповідана. Про що? Про найдорожчих людей — родину. Про непрості шляхи становлення українського фермерства. А він, учений агроном за освітою, випускник сільськогосподарського технікуму у Бехтерах Голопристанського району і однієї із найстаріших у світі академії імені К. А. Тимірязєва), Леонід Кириченко, не пройшов — проторував. І не в лакованих туфлях — у кирзових чоботях! Про пройдене і непройдене, про правду і кривду на державному рівні говорив, де випадало, — у притлумленому таврійською спекою степу, у залах різних конференцій, у кулуарах… Говорив, як гідний ділитися досвідом професіонал. Як віцепрезидент Асоціації фермерів та приватних землевласників України (обирався на цей громадський пост два з лишком десятки років!) Як українець, котрий не на красивих «патріотичних» словах, а на ділі розбудовує справді нову Україну. Серед Кириченкових співрозмовників були знані постаті: Леонід Кучма, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, Іван Томич, Володимир Литвин. І в розмовах тих він не почувався прохачем чи (не дай Боже!) підспівувачем «стовпам» вітчизняної влади. До ідолопоклонства Леоніда змалечку не привчали… Він говорив про державні проблеми на державному ж рівні. Критикував і доводив, схвалював і підказував, як і куди йти. Очолював всеукраїнський страйковий комітет і їздив на помаранчевий Майдан. Добивався Правди! Леонід Кириченко впевнений: «Надія в українців завжди була, є і буде!» Про цю надію, яка не стане реальністю без вирішення доленосних для держави проблем у притаманному йому стилі, Леонід Кириченко у своїй книзі пише: «Багато з нас об’їздили безліч країн Європи та Америки, і ми хочемо зробити в Україні ще кращі умови господарювання. Чому нинішній Президент цього не хоче?.. У нас створюється враження, що йому хтось «зверху» говорить, що необхідно саме так зробити, бо більше такої можливості не буде… Особисто я як фермер бачу наступний шлях запровадження ринку землі. Найближчі 5 років його не запроваджувати, можливо, через 3 роки, вибірково, у невеликих масштабах, як експеримент, запровадити його на невеликій території. Проаналізувати результати, а потім вже приймати рішення. Але за ці два-три роки необхідно знищити корупцію, яка є». Або ось іще фрагмент із книги «Я — український фермер»: «У мене виникає питання до влади: навіщо робити нам реформу, навіщо щось міняти, адже ми врожаї беремо не гірші, ніж у Канаді, Америці, Франції? Технології використовуємо сучасні, західні, — навіщо міняти все це? Удосконалити — потрібно! А міняти, одних зігнавши, а інших пригнавши, — це зовсім не той метод. Та й орендну плату людям за паї ми платимо більшу, ніж у Європі, — у середньому (у перерахунку) — 140-150 доларів США». Досі мені доводилося перечитувати майже всі книги і брошури наших земляків — Героїв Соцпраці, секретарів обкому КПУ, заслужених працівників різних галузей. Одначе більш глибокого, відвертого, в чомусь дискусійного видання Херсонщина ще не мала. Розповідь голови ФГ «Зоря Каховщини» доповнює вдало підібраний і вибудуваний фотонарис. Документальний вернісаж відкривають портрети батьків Леоніда Петровича — батька Петра Даниловича Кириченка і матері Лідії Полуектівни Кириченко (у дівоцтві — Петраш), світлина із бабусею Наталею, на руках якої маленький Леонід. Онук, котрий, як бачимо, став великою людиною, краянином, що прославив свій рід, котрий, буваючи за кордоном, із природною самоповагою представляється просто: «Я — український фермер». |