• Слово про вчителя

Роки треба вміти нести

Лариса Сай-Боднар.

Чернігівська область.

ПРОДАВЧИНЯ книжного магазину спостерігає збоку, як я прискіпливо перебираю чималий стос вітальних листівок. Врешті-решт не витримує і пропонує свої послуги.

— Я можу чимсь допомогти? —

— Ні, дякую, я все бачу. Листівки у вас чудові. Але я хочу неймовірну.

— Давайте я щось підкажу. Вам до ювілею?

Я кивнула, і дівчина швидко заходилася перебирати ті, що з циферками.

— Ні-ні, тільки не з цифрами! В жодному разі! Я такі не дуже люблю. Та й навряд чи у вас знайдеться така цифра… А картинку хочу таку, щоб одразу впала мені в око чимсь особливим, взяла за душу. Щоб відображала внутрішній світ ювілярки.

— Отже, для жінки?

— Так, для моєї вчительки. Їй виповнюється… 100.

Тривала пауза, здивовано-радісна усмішка продавчині, і я побачила щире бажання не просто догодити клієнтові, а саме допомогти. Відтак разом ми відшукуємо родзинку.

У наступній крамниці, вибравши батистову хустку-шарф, вагаюся з-поміж двох кольорових гам. Візьму оцю — в жовто-помаранчевих і трохи червонястих теплих, осінніх тонах. Бо навіщо їй та, де переважають темні відтінки? Вона ж молода і красива!

Марія Кирилівна Шовкун… Так, цієї осені їй двічі по п’ятдесят. Вона з когорти вчителів, про яких кажуть — Педагог від Бога. Минуло чимало років, як вона не працює у школі, а її пам’ятають, люблять, поважають колишні учні, їхні діти, онуки.

…Уроки історії для нас, четверто- і п’ятикласників Носівської школи, минали на одному диханні. Нам, учорашнім учням початкової школи, вона подавала свій предмет наче пісню, наче казку. Ну як не заслухатись, не закохатись у нього? А потім були величезні таблиці з датами, які потрібно було просто завчити. Раз і на все життя. Ці таблиці ми полюбили, як і уроки Марії Кирилівни. І дати знали на зубок. Усі школярі без винятку — і відмінники, і двієчники. Якось віртуозно вона жонглювала тими датами, що всі запам’ятовували їх на уроці. Та й соромно було чогось не знати. Щоб не розчарувати вчительку. Ми ніколи й узагалі ніхто ніколи не називав її «історичкою», як зазвичай ведеться у школі. Лише шанобливо Марією Кирилівною. І вона не зверталася до учнів лише на прізвище. У кожному бачила людину, творчу основу.

У неї були особливі, неймовірно довірливі стосунки з учнями. Але вона ніколи не переступала межі, не впадала у панібратство. Була доброю, але справедливою. Просто чесною з нами. В усьому. Діти це відчувають як ніхто інший.

Уже згодом, у дорослому житті, я зрозуміла, як неймовірно пощастило тим учням, у яких вона не тільки викладала історію, а й була класним керівником. Отже, мала більше можливостей і часу, щоб дати уроки моралі, людських взаємин. Життєві уроки. Перевіривши їх на власному досвіді, вдячні вихованці тепер щороку злітаються до вчительської домівки в день її народження. Декому із них уже за 70! Уявляєте?

Коли я працювала в дитячій газеті, захотіла, щоб про мою мудру і красиву вчительку дізналися діти всієї України. Запланувала інтерв’ю у святковий номер до Дня Перемоги. І не випадково — ще дівчиною Марія Шовкун була зв’язковою партизанського загону.

Я приїхала в Носівку до батьків. Зідзвонилася з учителькою, і ми вирішили зустрітися надвечір, коли вже донесхочу наробимось у дворі та на городі. Весна ж бо!

З Марією Кирилівною ми жили на сусідніх вулицях. Зрештою «вулиці» — це гучно сказано. Наші вулички невеличкі, майже камерні, як промінчики сонця, виходили від центрального парку. За дві хвилини я перебігла через двір сусідів, що навпроти нашого, і вже опинилась у вчительки на городі. Батьків попередила, що буду пізно. А час летів невблаганно швидко. Ось уже і північ, пробили куранти, а ми обидві — в далеких спогадах. Вона, розклавши фотографії, розповідала про учнів, миттєво складала кожному характеристику, зіткану із тисяч подій. Я ж багатьох із них відкривала для себе по-новому. Додому прийшла, коли вже розвиднялось — о шостій. Мама, як вартовий, зустрічала мене на ґанку.

Мій похід до Марії Кирилівни по інтерв’ю увійшов у нашу сімейну скарбничку веселих подій. Тоді чи не вперше в житті я приїхала до батьків без чоловіка — він був у відрядженні. Мені було 37 — золоті роки. Вночі через кожні півгодини тато прокидавсь і запитував маму, де я. Та вкотре казала, що у Марії Кирилівни, а він щоразу відповідав, що, мовляв, уже чув цю версію, і поки він спав, могла б придумати щось нове… Адже Марія Кирилівна — літня жінка, про яке нічне інтерв’ю може йтися?

А ми за ніч досхочу й не наговорилися. Її слухати б не переслухати. Бо ця фантастична жінка красива в усьому: в кожному жесті, у кожному слові, в роботі, у стосунках з людьми, дітьми, онуками, у своїх хобі, в побуті, вдома, на вулиці, серед людей і на самоті.

Рецепт її краси і молодості простий і складний водночас: вона нікому не заздрила і ні про кого не думала погано. Майже всім не завжди гідним людським учинкам знаходила виправдання. В поганих людях намагалася розгледіти хороше. Вміла знайти слова підтримки. Прості й ненав’язливі. Завжди була вдячна. І небу, і сонцю, і людям за новий день.

Багато я бачила красивих людей на землі, але таких, як вона, не зустрічала…

Сільськовістяни вітають працівників освіти із прийдешнім професійним святом. Здоров’я, наснаги, всіляких гараздів вам, колишні й нинішні творці добра в дитячих душах.