Серед чужих і серед своїх

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

У задушливій камері луганського СІЗО з привареними до підлоги іржавим столом і стільцями й пізніше, коли її, засуджену за шпигунство проти так званої ЛНР, везтимуть охоронці в чорних масках, аби обміняти як полонену, Анастасії Володимирівні згадувався випадок в автобусі, який круто змінив її життя. Це трапилось 2015-го, коли війна ще гуркотіла на повну.

_{Сумна дорога}

ТОДІ пенсіонерка Анастасія Володимирівна Мухіна поверталася в окупацію з Нового Айдара на Луганщині, де гостювала в родичів. Автобус несамовито трясло на дорозі, розбитій за рік із гаком війни важкою військовою технікою. Однак це не заважало її спогадам. Тут, у Новому Айдарі, вона народилася, поблизу річки Айдар, мальовничішої, напевне, за Сіверський Донець, минуло її дитинство.

Анастасії Володимирівні дуже не хотілося повертатися в Лугандонію, де в її багатоквартирному будинку, окрім кількох знайомих, більшість була налаштована на Росію. А для неї ця країна стала чужою і ворожою. До війни жінка вважала росіян просто іншими, ніж українці, людьми, які мають право жити так, як хочуть. У тому, що вони інші, не раз пересвідчувалася, коли гостювала у бабусі в Росії. Батько її народився в Білій Церкві на Київщині, а мати — в Ростовській області, у колись українському селі. Дівчина бачила: якщо хата охайна, город оброблений, а в сараї корова, свині і птиця, то знай, що тут мешкає українець, а коли бур’ян по вікна, то в цій «ізбі» живе росіянин, який українця вважає «хитрим». Тому він, мовляв, і багатий.

Нині на окупованому Донбасі, де всім заправляє російський окупант, теза про те, що українців ніколи не було, а отже, й зараз нема, стала серцевиною ворожої пропаганди. Вона лунає з телеекранів, її вбивають у голову кожному школяреві. У такій атмосфері українцю жити нестерпно.

Пані Анастасії дуже не хотілось їхати туди, де смердить «рускім міром». З приходом окупантів на Луганщину повернувся сумнозвісний 1937-й. Це коли сусід може донести просто тому, що він злий на тебе чи заздрить тобі. За доносом приїдуть обкурені або наколоті «особісти» і посадять на підвал. Анастасія Володимирівна подумала про це й тяжко зітхнула. Їхати в Луганськ не хотілось, але ж там тяжкохворий брат, її квартира…

— Чого ви сумуєте?— перервав її думки приємний жіночий голос.

На неї уважно дивились очі молодої попутниці, невеликої на зріст, навіть мініатюрної, схожої на вчительку.

_{Як по гострому лезу}

В МГБ, названому на честь берієвського міністерства «госбезопасности», в Анастасії Володимирівни найбільше цікавитимуться на допитах тією супутницею. Перевірятимуть у Луганську всіх «Наташ маленьких», бо так жінка з автобуса значилася в її мобільному телефоні. А ще слідчому з кавказькою зовнішністю дуже хотілося знати, хто її куратор і яку школу вона закінчувала. Пані Анастасія відповідала, що вчилася в середній школі №44. Але екзекутор злився й вимагав відповіді, де вона навчилася премудростей розвідки та саперної справи.

Анастасія, крім школи, закінчила технікум, заочно — інститут в Одесі й потім майже до пенсії працювала інженером на Луганському тепловозобудівному заводі. Ото була і вся її наука. Розвідницею вона стала вже на війні, коли вилила «Наташі маленькій», їдучи в автобусі, власний біль про життя в окупації. А потім запитала попутницю, чи нема в неї знайомого, який хоч іноді давав би їй там, куди вона їде, якісь листівочки, аби знати, що Україна про неї та їй подібних не забула.

Згодом до Анастасії Володимирівни завітали хлопці, яких також до війни ніхто не вчив розвідницького діла: один водій, інший директор кар’єру, а «Батя», якого емгебешники, напевне, вважали куратором, у мирному житті був фермером. Розвідниками їх зробила війна. Вона ж навчила й усіх хитрощів цієї небезпечної справи.

Бо навіть клеїти листівки на ворожій території — це смертельний ризик. Одного разу її застали за цим заняттям. Молодий хлопець, який виглянув із-за рогу будинку, запитав: «А що ви тут робите? Знаю, ви листівки клеїте». «Що, донести хочеш? — не розгубилася Анастасія Володимирівна.— Давай, телефонуй. Мені не страшно, я своє прожила… А як ти з цим потім житимеш?». «Та робіть собі своє,— виправдовувався хлопець спантеличено,— лише не наклеюйте листівки поверх моїх агітаційних плакатів».

То були різні матеріали. На одній із листівок, приміром, зображений український стяг, поперек якого написано «Луганськ», на іншій значилися номери телефонів, за якими можуть звернутися ті ополченці, у котрих руки не в крові…

Однак найціннішими були дані, які вона збирала й передавала на Велику землю. Якось, коли Плотницький підняв заколот, приїхали люди в масках, говорять з явно російським акцентом: «Порядок, мать, приехали навести, порядок…» Її після вмовлянь пропускають до колишнього Укртелекому, де вона чує, як майор доповідає, що він з такого-то спецпідрозділу. Або біжить ополченець на колишню трикотажну фабрику. Й у відповідь на слова, як же йому, бідненькому, важко, заспокоює жінку: мовляв, у них там добре готують і навіть бойлер у душовій установили… Коли знати, як з людьми говорити, в них можна багато що вивідати.

Шифр повідомлень пані Анастасія розробила сама. Коли казала, що їде на дачу, то це означало, що поруч проїхала військова машина, розбила біля будинку клумбу — розпізнавальний знак на техніці «круг», кількість же посаджених картоплин чи кущів полуниці означав номер частини… Три роки нікому на думку не могло спасти, що ця жвава пенсіонерка працює на Україну.

_{Ходіння по муках}

Вийшли на неї випадково. Анастасія Володимирівна збиралася їхати на неокуповану територію, аби зустрітися з «Батею». Напередодні вже пізно ввечері згадала про десяток чи два нерозклеєних листівок. Її ніби щось не пускало на вулицю — довго не могла знайти ключі від вхідних дверей. А потім янгол-охоронець, напевне, махнув на неї рукою: ну, раз ти так наполягаєш, то йди. І ключі зблиснули на столі.

Пані Анастасія вже наклеїла листівки, аж тут із-за будинку визирнув чоловік: «А що ви тут робите?» Він виявився працівником лугандонського УБОПу. Жінка категорично заявила, що агітація за Україну на стіні — це справа суто її рук, але прискіпливий колабораціоніст витяг з її сумки товстезний роман «Дата Туташья» з кількома листівками між сторінок.

…Почалися сірі дні в Луганському СІЗО: допит, камера, допит, камера. Її не били, але емгебешник під час допитів штовхав літню жінку на стіни й кидав на підлогу так, що до тями приходила по кілька днів. Особливо діставалося дорогою до суду. Тюремники її штовхали, вона падала на автозак і билась об залізо головою, яка після цього нестерпно боліла кілька діб. Тисли їй на психіку. Казали: «Вам 70, а посадять вас років на 20, отож з тюрми ви навряд чи вийдете». Пані ж Анастасія відповідала, що її бабуся прожила до ста, а мама до 92, то й у неї є шанс побачити вільну Україну.

Анастасії Володимирівні присудили 16 років таборів. За сукупністю статей назбиралося на 36 років тюрми. Справа ледве вмістилася в два томи… Суд, чи то зваживши на вік, чи з іншої причини, виніс вирок — 16 років. Відсиділа вона два.

_{На волі}

АНАСТАСІЯ Володимирівна могла вже не побачити волі. «Батя», після того як йому доповіли, що в квартирі його розвідниці поселились «ополченці», здогадався, що пані Анастасію заарештували. Однак де саме вона перебуває, хлопці дізналися пізніше. Її сусідка пішла в поліцію, щоб заявити про зникнення Анастасії Володимирівни. «Її посадили й надовго,— гримнув поліцай,— іди звідси, бо й ти за нею загримиш». Сусідка зателефонувала до своєї доньки в Київ, а та здійняла шум. Визволяли її хлопці, з якими Анастасія Володимирівна боролася за Україну, знайомі з канадської діаспори, що звернулися до свого уряду, друзі в Європі, де вона пропрацювала одинадцять років… Торік у грудні в рамках останнього обміну полонених віддали і її. Вийшла жінка пограбованою, як кажуть, до нитки.

На квартиру наклали арешт. Пенсійний фонд не виплачує те, що заборгував Анастасії Володимирівні протягом кількох років. В «Укрексімбанку» в неї на депозиті лежала чимала сума — тисяч 60 доларів, і ще були кошти в гривнях. Назбирала гроші за довгі роки праці в Україні й одинадцять років роботи в європейських країнах. Коли її заарештували, забрали всі банківські картки. А потім якось у Харкові з’явився чоловік з того боку, нібито працівник правоохоронних органів, і за довіреністю зняв гроші з рахунка. Анастасія Володимирівна стверджує, що ніяких довіреностей нікому не давала, якщо придивитись уважно, то і підпис не схожий на її. З нотаріусом, який має ліцензію і там, і тут, а мешкає невідомо де, підробити довіреність неважко. Тепер вона збирається судитися з банківською установою. А для цього потрібні кошти на юристів. Ті, хто береться за справу, правлять за роботу 30 відсотків від суми вкладу.

Мешкає патріотка у свого побратима. Їй обіцяв надати житло мер Дніпра Борис Філатов, але почалась пандемія коронавірусу, і, напевне, гроші пішли на боротьбу з нею. А от де мільйони євро, що їх німецький уряд виділив лише цього року для облаштування переселенців, — це питання. Поки що вона написала листа омбудсмену Людмилі Денисовій з проханням надати їй гуртожиток.

Нема в Анастасії Мухіної і статусу учасника бойових дій. Працюючи на Україну, вона боялась, що коли її оформлять у Генштабі офіційно, це стане відомо в Лугандонії. «Ви не уявляєте, з якими великими зірками у нас там інформатори»,— хвалився або ж «брав на понт» слідчий МГБ. Тепер, аби домогтися справедливості, потрібно докласти неймовірних зусиль. Бо людей з великими зірками на погонах, які її знали, стає менше, а інші, котрі ставили перед жінкою нелегкі завдання, кажуть, що не можуть видати потрібної довідки.

Анастасія Володимирівна відтак «внутрішньо переміщена особа», а не, скажімо, така, що була піддана політичним репресіям. Та й статусу екс-політв’язня в Україні не існує.

Кращі справи в людей спритних. Разом з нею обміняли жіночку, яка сиділа за шахрайство. Їй вдалося добитися багатьох пільг. Статус особи, що постраждала від торгівлі людьми, має «ополченець», котрий воював проти України. Все чудово в мера, який агітував здавати кров для лікування «захисників Лугандонії».

Однак Анастасія Володимирівна Мухіна здаватися не збирається.