• Було, було...

Три поїздки на цілину

Записав
Петро ГРАДОВСЬКИЙ.

Житомирська область.

Багато хто із наших читачів пам’ятає, як наприкінці 1950-х минулого століття місцеві й центральні газети сповіщали про щедрий урожай пшениці на цілинних землях Казахстану, запрошуючи комсомольців допомогти у збиранні зернових. Серед тих, хто відгукнувся на цей заклик, був і Володимир Толочко. Ось як він згадує ті часи.

— У ЧЕРВНІ 1956 року з атестатом про закінчення десятирічки у Високівській середній школі я зі своїми друзями Володимиром Сімчуком і Петром Тичиною звернувся до Черняхівського райкому комсомолу, що на Житомирщині, з проханням видати нам комсомольські путівки на цілину. Однак мені відмовили, бо я ще не мав 18 років. У відповідь мої друзі категорично заявили, що без мене — ініціатора поїздки — не поїдуть. Ми дійшли до Житомирського обкому комсомолу, і я таки одержав жадану путівку.

1700 добровольців із Житомирщини у товарних вагонах відправилися до Казахстану. Дорогою, недоїжджаючи до залізничних станцій, де нас годували, поїзд зупинявся у полі: хлопці — ліворуч, дівчата — праворуч...

Невдовзі прибули до Кокчетавської області. 50 добровольців, серед яких був і я з друзями, направили до колгоспу села Павлівка і розселили по хатах місцевих жителів. Ми потрапили до коваля дядька Гриші. Він за національністю німець, а його дружина — українка. Їхню сім’ю напередодні війни переселили з Кримського півострова.

Дощів у цей жнивний період не було, земля за день нагрівалася, тож для ночівлі встановили нам у полі військову палатку на 50 чоловік, низ якої застелили сіном. Комарі вночі заїдали. Мазутом обливали сіно і підпалювали, щоб хоча б димом відігнати надокучливих комах.

Наша робота зводилася до перелопачування зерна. Висушену пшеницю ночами вантажили на машини, які звозили її на елеватор до Кокчетава (нині Кокшетау). За один трудодень платили три рублі і п’ять кілограмів пшениці. За 45 днів перебування на цілині я заробив 11 центнерів пшениці, яку за квитанцією одержав удома: у Черняхівському заготзерні. В рідне село ми поверталися у новеньких плацкартних вагонах, товарняки перевозили цілинну пшеницю.

Наступного року я зі своїм однокласником Віктором Фещенком завербувався до Красноярського хімлісгоспу селища Сонячне, що на залізничній станції Решоти. Ми робили надрізи на стовбурах сосен і збирали живицю. Хімлісгосп був збитковий, тож зарплату виплачували із запізненням. Нас виручав дід Валдіс, котрого разом з іншими прибалтійськими «лісовими братами» насильно вислали до Сибіру органи НКВС 1946 року. Вимушені переселенці з Прибалтики і Західної України становили більшість поселення. Не криючись, зі сльозами вони розповідали, як війська НКВС оточували їхні села, хапали людей і силою заганяли у товарні вагони. Дорогою причіплювали вагони з сокирами, лопатами, пилами та іншим знаряддям праці. На певному сибірському полустанку частину людей викликали за списком і наказували будувати собі поселення. Надалі комендант щомісяця приїжджав для перевірки.

Дід Валдіс у червні 1957-го був реабілітований. Його син воював у радянській армії, тож йому дозволили повернутися у рідні місця. Але так пощастило не всім.

Оскільки нам не платили, ми з Віктором Фещенком, не без зусиль забравши свої паспорти, попутними товарними вагонами вирушили додому. Дорогою зустріли поїзд із Кіровської області, яким їхали добровольці на жнива у Казахстан. Познайомилися і поїхали з ними в радгосп села Семиозерне Кустанайської області, головою якого був українець із Харківської області. Майже 15 днів жили у палатці біля озера і виготовляли саман, який місцеві використовують для будівництва житла. З початком жнив працювали на зернотоку, на цей час нас розмістили у приміщенні клубу. У радгоспі працю оплачували тільки грошима.

Після жнив на цілині я вчився на курсах трактористів у Черняхівській машино-тракторній станції, а наступного року вступив до Малинського училища механізації сільського господарства, де отримав професію тракторист-машиніст широкого профілю. Після закінчення навчання у червні 1958-го я запропонував керівництву і учням пройти практику на цілинних землях. Спочатку нам відмовили, але після кількох наполегливих прохань директора група учнів Малинського училища на чолі з майстром виробничого навчання Станіславом Жежером поїхала до вівцерадгоспу селища Шолаксай Кустанайської області, котрий мав понад 20 тисяч гектарів орної землі і шість бригад механізації. У кожній бригаді створили ланки з двох учнів. Зі мною був Женя Крижов із Черняхова. Бригадир дав завдання: вибрати на майданчику комбайн РС-6 і відремонтувати його, причому потрібні запчастини розпорядився зняти з інших поламаних комбайнів. Ми так і зробили.

Невдовзі з Кубані приїхала група досвідчених комбайнерів, які закінчили жнивувати у Краснодарському краї. Мене призначили помічником до дядька Михайла. Ми працювали в такому режимі: він уночі, а я вдень. Їжу нам привозили вчасно, спав я у копиці соломи. Вранці, оглянувши вдвох свого комбайна, снідали. Наставник ішов відпочивати, а я сідав за кермо.

За три поїздки на цілину я отримав добрі навички і вміння, а ще купив обнови не тільки собі, а й братові та сестрі.

Моя непосидюча вдача не могла довго втримати мене вдома. 1959 року з подачі М. Хрущова в країні повсюдно захопилися новим квадратно-гніздовим методом сівби кукурудзи і садіння картоплі. За пропозицією нашого голови колгоспу О. Трохименка я поїхав до сільськогосподарського технікуму Житомира на курси з опанування нового методу. Одержавши посвідчення інспектора, організував у колгоспі села Забріддя показовий семінар. Так цей новий спосіб садіння розійшовся районом…