• Згадаймо Майстра

Помилка

Юрій ПРОКОПЕНКО.

Я купив самовчитель із самбо і в захваті гортав сторінки. Виявляється, зовсім не обов’язково мати якусь надприродну силу, щоб покласти на обидві лопатки здорованя бандита. Досить вивчити кілька прийомів, і навіть така квола людина, як я, легко подужає з десяток хуліганів.

— Ну, начувайтеся, — кинув я сміливий виклик усім нетрудовим елементам міста. — Хай якийсь бовдур тільки спробує образити сиву бабусю! Схоплю його за правий рукав і негайно ж перекину через ліве стегно. Буде знати!

Не гаючи ні хвилини, сідаю за самовчитель. Вивчаю урок перший: захист від удару палицею.

Досі, коли мені показували палицю, я тікав щодуху. А тепер... Тепер я невимушено наближусь до негідника, зроблю, як радять у книзі, крок лівою ногою, підставлю під його ліву руку передпліччя і правою рукою схоплю його за... Одне слово, це йому не минеться!

Через день перший урок я знав напам’ять. Цей захист від удару палицею я засвоїв настільки твердо, що міг би безпомилково повторити прийом навіть спросоння.

Мені не вистачало лише практики.

— У мене до вас велике прохання, — звернувся я до свого сусіди, — вдарте мене, будь ласка, палицею.

Сусід м’яко всміхнувся і весело поплескав мене по плечу.

— Я не жартую, — кажу йому, — серйозно прошу вас: ударте мене палицею.

Зараз, думаю, він замахнеться правою рукою, а я зроблю крок лівою ногою і підставлю передпліччя.

— Що з вами, — запитав мене сусід, — ви, мабуть, не виспалися?

Він зачинився у ванній і категорично відмовився виходити.

Я кинувся на вулицю і зупинив якогось перехожого:

— Ударте мене ось цією штукою, — простягаю йому палицю.

Він витріщив очі і заволав:

— Міліція!

На роботі мій колега, як завжди, зустрів мене словами:

— Привіт, друже!

— Ніякий я тобі не друг, — відповів я йому. — Я твій ворог. Десять анонімних листів на тебе написав. І ще напишу стільки ж.

Від гніву колега заскреготів зубами і стис кулаки.

— Ось, — простягаю палицю, — вдар мене.

— Таку брудну людину, як ти, навіть бити гидко, — озвався той.

— Я все про вас знаю, все! — казав я своєму начальнику. — Ви короткозорий і безпомічний керівник. Ви інтриган і затискувач критики. Марнотратець і виродок...

Його рука нервово нишпорила по столу. Нарешті вчепилася в чорнильницю.

— Ось краще цим вдарте, — даю йому палицю.

Хвилину він уважно дивився на мене. Та враз очі його потеплішали.

— Гаразд, — сказав, — ми дамо вам грошову допомогу і преміюємо путівкою в нічний профілакторій.

Втомлений і спустошений, я повертався ввечері додому. Біля кіоску «Пиво — води» побачив якогось похмурого і неголеного суб’єкта. Він сидів на бочці і, мов люльку, смоктав таранячого хвоста. Вирішив зробити останню спробу...

— Вдарте мене палицею, — пропоную неголеному.

— Якщо вип’ємо по 100 грамів, — погодився він.

Ми випили по 300.

Він узяв палицю і... поклав її на бочку.

— Не можу! — каже. — На таку добру людину рука не піднімається.

Випили ще по 100.

— Запам’ятай, — суворо попередив я, — якщо ти зараз не вдариш, усі грами повитрушую.

Він замахнувся. В очах його були сльози...

Оговтався я в лікарні.

— Що трапилось? — співчутливо поцікавився лікар.

— Трапилось? — почав пригадувати я. — Ах так, справді, трапилась помилка. Коли той тип замахнувся, мені треба було виставити ліву ногу, а я — праву... Зате тепер... Лікарю, у вас часом немає палиці? — простогнав я.